Буллет-парк - Джон Чівер

Я цьому не дуже здивувалась, бо завжди була переконана, що в житті багато таємничого. Але ти погодишся тепер, що ми залишаємо якусь частку себе і нашого духу в кімнаті, де спимо. Та що мені з цього? Варт мені комусь розказати про це — мене вважатимуть за божевільну. Після довгих роздумів я прийшла до висновку, що наші сни вбирають в себе буквально все — і одяг, і квитки до опери.»

XII

Я ріс у бабусі в Ашбернемі й ходив до місцевої школи. Років до десяти чи одинадцяти їв на кухні, а потім мені дозволили сідати з дорослими за великий стіл. Майже щодня у нас були гості. Я був у тому віці, коли розмови дорослих здаються надокучливими, і зовсім цього не приховував. Бабуся якось вичитала мені й сказала: «Тепер, коли ти вже досить великий, щоб сидіти за спільним столом, то, гадаю, можеш взяти участь у нашій розмові. Бо люди сходяться не тільки, щоб пообідати, а ще й для того, щоб обмінятися думками, враженнями, новинами.

Ми ж щодня взнаємо щось нове, чи не так? Щодня знайомимось із чимсь новим, цікавим. Мабуть, і тобі щастить узнати чи помітити щось таке, що було б цікаве і для мене, й для гостей. Отже, я хочу, щоб ти брав участь у розмові за столом». Я попросив перевести мене назад до кухні, але бабуся, здавалось, і не чула. Як я хвилювався, коли ввечері зайшов у вітальню! Розмова була саме в розпалі, коли бабуся посміхнулася до мене й подала знак.

За весь день я міг пригадати тільки те, що коли йшов зі школи, то бачив, як одна жінка крала в парку нагідки. Коли вона почула мої кроки, то сховала їх під полу, а коли одійшов, то рвала далі.

— Я бачив у парку одну жінку,— сказав я.— Вона крала нагідки.

— Це й усе, що ти бачив сьогодні? — спитала бабуся.

— Ні, ще бачив, як грали в баскетбол.

Дорослі повернулися до перерваної розмови, і я зрозумів, що моє повідомлення їх не зацікавило, і вирішив готуватися до виступів. Я взяв підручник стародавньої історії і щоночі вивчав по дві сторінки.

— З усіх грецьких держав від Чорного моря до західних берегів Середземного моря, — почав я наступного дня,— ні одна не могла позмагатися з Афінами, і це все зробив не хто інший, як Перікл...

Наступного вечора я розказував про Соломона, потім — про афінську конституцію. Під кінець тижня бабуся зласкавилась:

— Гадаю, краще буде, коли ти слухатимеш, що кажуть інші.

Бабуся була багата, товста й негарна, але оскільки ніколи не думала про гроші, то й старою мала свіжий вигляд. Адже велике щастя — не знати однієї з найбільших людських турбот. Ми з нею були добрі друзі, хоч я часто її дратував. Якось, коли мені було років дванадцять і я ще не поїхав учитися, вона чекала до себе на обід англійського герцога Пенрайта. Вона ж бо не тямилась від титулів, а мені її хвилювання чомусь зовсім не подобалось. Почувши, що пригощати лорда будуть устрицями, я пішов до ювелірної крамниці Вулветса і купив велику штучну перлину. Попросив бабусину покоївку Ольгу вкласти її в одну з устриць і подати лорду Пенрайту. За обідом було осіб з дванадцять, і всі весело щебетали, як раптом лорд Пенрайт вигукнув: «О боже!» і показав усім свою знахідку. Я вибрав у Вулветса найбільшу перлину, і при світлі свічок вона здавалася такою, що й ціни їй не скласти.

— Оце так пощастило,— зрадів лорд.

— Хм,— хмикнула бабуся. Її обличчя, таке ласкаве й радісне, спохмурніло.

— Я цю перлину вставлю в обручку й подарую дружині,— сказав лорд.

— Але ж це моя перлина,— заперечила бабуся.— Мій будинок, мої устриці, отже, й перлина моя.

— А я цього й не подумав, — зітхнув лорд і знехотя передав перлину бабусі.

Щойно вона взяла перлину в руки, то відразу здогадалася, що вона несправжня і, звернувшись до мене, наказала:

— Геть до своєї кімнати.

Хоч бабуся й не згадувала мені ні разу про цю перлину, але ставлення до мене дуже різко змінила. А в вересні відіслала мене до школи-інтернату.

XIII

Коли я був уже в останньому класі, бабуся померла, і мені нікуди було їхати на різдво. Я почував себе дуже самотнім, і мені було дуже важко, що я незаконнонароджений. Кожний у школі мав як не батька, то хоч матір. І я подумав, що добре було б, якби мій батько з нагоди різдвяних канікул почастував мене хоч кухлем пива. Більш нічого я від нього не хотів. Я знав, що він одружився й живе в Бостоні, от і полетів до нього. Я взнав з телефонного довідника, що він мешкає у Дедемі, й поїхав туди. Мені хотілося, щоб він почастував мене лише кухлем пива. Я подзвонив і, коли мені відчинила його дружина, був здивований, побачивши негарну сиву жінку з блідим лицем і великими зубами. Та не дивлячись на таку зовнішність, вона мала іншу чарівність, бо здавалася доброю й розумною. Хоч рот був трохи завеликий, а губи тонкі, посмішка просто чудова. Я сказав, що я Поль Хеммер і хотів би бачити містера Тейлора. Гадаю, вона відразу зрозуміла, хто я такий. Бо сказала, що він у місті.

— Він поїхав туди ще в середу, кудись попиячити. А коли їде пиячити, то повертається додому тільки через кілька днів. Ночує він у «Рітці».

У голосі місіс Тейлор не чулося жалю. Може, вона й рада, що він поїхав. Я їй подякував і кинувся в «Рітц». Мені сказали, що він і справді там живе, але на мій телефонний дзвінок ніхто не відповів. Я піднявся в ліфті й подзвонив. Ніхто не озвався, але двері були незамкнені, і я ввійшов.

Тут і справді пиячили: вся кімната була заставлена порожніми пляшками й брудними чарками (хіба без них можна обійтися?). У спальні, на одній із двох незастелених постелей, що аж вищали про тривалі любощі, спав мій батько. Він був зовсім голий, тільки на шиї ланцюжок із сімнадцяти корків од пляшок шампанського. Хтось почепив йому, коли він утратив свідомість. Йому було вже за п'ятдесят, але важка атлетика пішла на користь, і людині короткозорій він би міг здатися набагато молодшим. Але в отій