Мазепа - Богдан Сильвестрович Лепкий
І пригадалася Мотря... "Мотре, сонце моє!" — "Пане мій!" Як же воно далеке і як далеке всьо, що так близько колись лежало на серці!
З віддалі бачив усіх іншими, ніж зблизька. І Мотря іншою ставала. Це вже не дівчина, котру він полюбив останнім жаром душі, а його донька, котру рад був притулити до грудей за тисячі тих доньок України, що тепер страдали... Non est ad astra mollis a terns via! [54] Дай, Боже, сили, вихилити цю чашу до дна!.. Ти ne cede malis, sed contra auden-tius ito! [55]
Підемо на перебій! В огні залізо сталиться, у горю вдача народу.
Гетьман пішов до короля Карла. Чув, що їхня доля подібна до себе і що історія їх імена сплете навіки з собою, що вони оба довго-довго в своїх країнах остануть незрозумілими, загадочними, дивними, що їх не благословитимуть, а проклинатимуть цілі покоління, і щолиш колись, як століття минуть, роз'ясняться і близькими стануть їх фантастичні обличчя. Король нездужав, але з недугою крився. Вдавав, що почуває себе сильнішим, ніж коли. Народ це "rudis indigestaque moles" [56] Хочеш вести його, не показуй справжнього обличчя. Комедію грай на theatrum 57 світа — "vult ludi mundus, ludatur" [58].
Король з напухлим від морозу лицем лежав одягнений на ліжку. Полинялий синій каптан з мосяжними ґудзиками, високі чоботи, жмутки волосся біля висок, як крила, котрі йому спокійно всидіти не дають, несуть кудись, за Урал, до Євфрату, до Гангу, щоб лиш не тут, а все дальше і дальше!
Почувши, що гетьман прийшов, піднявся і вийшов назустріч, кланяючися і всміхаючися тією усмішкою, від котрої іноді мороз ішов по спині.
(Нема нічого сумнішого над трагічний сміх великої людини...)
— Ваша величність княжа...
— Ваша королівська милість... І стиснули собі долоні.
Балакали латинською мовою. Карло уважно будував речення, бо не мав часу вивчитись мови Ціцерона так, як умів її гетьман.
— Ваша милість недужі? Бентежу? Будь ласка, положіться. Після такого походу навіть Геракл почув би втому.
— Геракл — це міт [59], а ми реальні люди, нам і над утомою запанувати треба.
Вчинки вашої милості переходять межі реального.
— Це щолиш будучність покаже.
— Будучністю сильні люди правлять.
— Від найсильніших невідоме сильніше. І король прислонив очі рукою.
— Чи не зробив я похибки в синтаксі? — спитав, зміняючи голос. — Наскільки я латинську мову знаю, ні.
— Чоловік ніколи не є певний слова... Ані діла, — додав, подумавши хвилину.
— Хто ж тоді може бути певний, як не милість ваша? Король заперечив головою.
— Ні, ні. Я ще менше, ніж другі... У непевності весь чар життя. Бути певним — значить капітулювати перед самим собою. Життя — це гра, а в грі певності немає. Певний грач — шулер. Невже ж ми певні з вами, ваша милосте княжа, що поб'ємо Петра? Скажіть!
Гетьман подумав хвилину.
— Ні.
І сиві Карлові очі зустрілися з темними зіницями Мазепи. Сонце топило лід на шибках.
— Певні лиш ці трупи, що лишаються за нами, і ті зруйновані городи й села, а все інше — великий знак питання.
Певне горе людини, а втіха мимолетна.
— Так, — втіха мимолетна. Я її чую тоді, коли забуваю про себе, а забуваю я про себе, коли жену у бій, хоч би й один на сто... А скажіть, що ви чули, летячи степом на розгуканім коні.?
Питання було настільки несподіване й дивне, що гетьман тільки всміхнувся:
— Це було давно, дуже давно, воно вже до міфології належить.
— Як багато дечого другого, — додав король.
За стіною почувся голос скрипки.
— Мій Люксембург сарабанду грає, — пояснював король. — Може, ви не любите Баха? Прикажу перестати.
— Будь ласка, лишіть, хай грає! У мене є теж карлик, і йому так само все вільно
— Тільки нам і їм усе вільно. Правда?
— Так собі люди гадають.
— Люди не одно зле гадають. Нам дуже мало вільно, дуже мало! Haша руки спинює мороз, брак гроша, людська глупота і від усього сильніший припадок. Сліпий припадок, котрого ми й не бачимо. Невидимий ворог від усіх страшніший.
І король знов очі прикрив рукою.
Гетьман прийшов де нього з наміром побалакати про дальший похід. Хотів намовити Карла, щоб двигнув табір і сунувся вперед. Гетьманові земля під ногами горіла, тривожився о Батурин, але сказати того не смів. Аж король перший почав.
— Мені відома причина, якій завдячую ваш візит. Ви хочете, щоб я під Батурин ішов.
— Не перечу. Рад би. Це ж моя президія
— Спішитесь Baшому престольному городові на відбій.
— Гадаю, що ваша милість не менше спішилася б, коли б їхню столицю обложили вороги.
— Не знаю. Можливо, наскільки воно не псувало бій загального плану війни. Що ж до Батурина, то я боюсь, що не поспіємо в час, — сказав немов несміливо король.
— Батурин укріплений гарно.
— Золотим ключем і найсильніші брами відчиняють. Гетьман зжахнувся.
— Urinam falsus vates sim [60], — додав король, щоб заспокоїти свого гостя.
Та не заспокоїв. З дотеперішніх розмов гетьман упевнився, що цей фантастичний лицар умів дивитися тверезо й передбачував не одно... Золотий ключ? Невже ж пізнав гетьманових старшин?
Це заболіло Мазепу. Карло зрозумів цей біль.
— Спродажні люди, — казав, — були і бувають скрізь. Це хороба, котру вилічити важко. Я лікую своїх від сімнадцятого року життя і не можу Але підемо, підемо, ваша милосте, на Батурин, бо нема нічого гіршого, як стояти на місці. Цар Петро теж великий охотник до ходу.
— Кажуть.
— А якої ви гадки про нього?
— Страшний.
— За те його і назвуть колись великим. Важко благому доскочити того високого титулу.
— Неможливо.
— А який він вожд?
— Вашій королівській милості не рівня.
— І я так гадаю.