Іншалла, Мадонно, іншалла - Міленко Єрґович

мого брата Файко народиться ще один син — він має вже чотирьох, нехай береже їх добрий Аллаг у здоров’ї і щасті, — він його назве на мою честь. Не можна мені забувати, як звуся, щоб міг сказати, коли по мене прийдуть. А я чекаю вже довго, десять шкільних екскурсій пройшло повз мене, і завжди якась дитина, схожа на мого Файка, вислизає з-під нагляду вчительки, продирається крізь дерева й кущі і наступає на мене. Я не ображаюся на дитину, просто бажаю, щоб мати народила йому брата, який замість нього ходитиме цією дорогою.

Після того, як Верховний суд підтвердив присуд, а канцелярія Маршала не внесла мого імені до списку помилуваних з нагоди Дня республіки, адвокат запитав мене, чи хочу когось побачити. Брата? Брата не хочу, з ним я вже попрощався, і не годиться це повторювати ще раз. Хай уявляє мене таким, як я був, а не яким став зараз.

«Хочеш побачити матір?» — коли він про це запитав, щось аж здійнялося усередині. Не знаю, що це, ніби якась вода, що раніше не мала виходу, ніби хтось спустив греблю на озері, а вода залила подвір’я — так і мені душу залило. Я не заплакав уголос, але сльози струмком ринули з очей. Я засміявся б, якби мав причину і якби не остерігався, що мій адвокат, добрий чоловік, — Светолік Джорджевич звався, він усе зробив, щоб мене від смертної кари врятувати — не подумав, бува, що я збожеволів.

Краще хай думає, що я плачу. Я не відповів на його запитання. Гадаю, він знає, що це означає — коли вода тече з очей.

Так з’явилась остання велика тривога в моєму житті — це я тепер знаю, що вона була остання, бо відтоді я вже не мав жодних турбот і тривог, — що скаже мати, коли адвокат розповість їй, що я хотів би ще раз її побачити? Якщо вона йому відмовить — а я був певен, що відмовить, — як почуватиметься той старий добродій, коли муситиме прийти до мене у в’язницю і сказати, що вона не хоче мене бачити? Людям часом доводиться переказувати погані новини, і їм буває важко, часом навіть важче, ніж тим, від кого ті погані вісті йдуть. Але чим завинив перед добрим Богом дядько Светолік, щоб мусив казати засудженому на смерть, що мати не хоче прийти до нього?

Наступного дня мені полегшало, і я так радів, наче довідався про моє помилування. А потім почав міркувати, чому вона погодилася прийти. Тому, що не хотіла перед адвокатом показати себе матір’ю, що зрікається сина, хотіла лишитися жертвою — чи справді бажала мене побачити? Хоч я й знав відповідь, усе ж сподівався, що не знаю її. У цьому й сенс надії, тому Милосердний Аллаг і подарував її людині.

Вона прийшла й сіла. Міліціонер, що стояв біля дверей, запитав, чи ми хочемо, щоб він вийшов на п’ять хвилин. То було проти правил, він міг втратити роботу, якби лишив засудженого й відвідувача наодинці, але добрий був чоловік той Мехо — прізвища його не знаю — і хотів зробити для мене щось добре.

Але вона сказала:

— Ні, не треба!

— Це тому, що ти мене боїшся?

Вона не відповіла. Мовчала й дивилася на мене тим поглядом, яким дивились і на суді. Там вони не знали мене і не могли бачити, якого кольору були в мене очі, як надималися мої ніздрі, коли я дихав, які я мав зморшки у кутиках вуст. Вони бачили тільки того, хто вбив сокирою рідного батька і рубав його по голові, доки й паркет під головою порубав. Вони думали, що це я і що я — нічого іншого поза цим. Так вона й дивилася на мене. Я ні про що її не питав.

Тільки коли вже Мехо готувався мене забрати, я сказав їй:

— Не дозволяй, мамо, братові стільки пити. Він біди наробить.

Вона не відповіла мені, а я вже знав, що надвечір одного з наступних п’яти днів у мою камеру прийдуть чужі люди і що більше нікого знайомого, крім міліціонера Мехо, я не побачу за життя. Серце моє було спокійне, але що більше спокою — то більша туга наповнює людину. Надійшла субота, і я думав, що життя моє триватиме принаймні до понеділка. Але вони прийшли у неділю. Поки мені вдягали кайданки на руки й на ноги, один чоловік притримував мене. Я б сказав йому, що це зайве, але така, мабуть, у нього робота, то й не моя справа у неї втручатись. Якщо я впаду, впісяюся зі страху чи почну вириватися, він буде напоготові. Мене посадили у тюремний фургон; там було темно, жодного віконця, але крізь вентиляційний отвір із кабіни водія долинав звук радіо. Якісь команди грали вечірній матч, я чув голос Мірка Каменяшевича, його мій батько любив найбільше. Казав, що й матч не матч, якщо його коментує не Мірко Каменяшевич. І ще казав, що його дід, а мій прадід Міралем твердив, ніби муедзин кличе до молитви не тільки людей, а й Аллага закликає підготуватися до їхньої молитви, і тому він піде тільки до тієї мечеті, з мінарету якої езан[70] виголошує Халід Буразерович. Коли той стане на верхівці мінарету й подасть голос, Небо радіє Землі. Так от, Мірко — це теж такий Халід, казав батько в неділю, щоразу, коли передавали футбольний матч.

Бог обдарував мене, дозволивши саме його голосу проводжати мене з Сараєва.

* * *

Ще за старої Югославії я працював в’язничним наглядачем, а на війні допомагав усім, хто потребував допомоги. Комуністам, євреям, сербам — кожному, і покривив би душею, якби не зізнався, що був добрим і до вбивць, злодіїв та шахраїв, незалежно від їхнього віросповідання. Раніше я таким не був, злочинець для мене лишався злочинцем, а справедливість — справедливістю, та оскільки на війні немає справедливості й суду, я думав, що варто бути добрим до людей, хай що вони зробили і хай чим завинили. Я допомагав їм утекти, передавав звістки й листи, приносив із дому харчі й багато разів міг через це розпрощатися з життям. Але ж ні, щось мене берегло. Як котрий усташ чи німець пронюхав, чим я займаюсь, — а бувало й таке, — то натякав мені, що знає, але мене все одно не чіпав. Один такий собі Йозо, герцеґовинець, начальник варти, перелічив мені імена в’язнів, яким я приносив пошту,