День гніву - Юрій Косач
— Але шабля його ще гостріша.
— А чи пішов би ти, вашець, за паном Хмельницьким? — мовила панна Оленка, що прислухалась у кочі.
Війт же масненько посміхнувся.
— Не знаю, чи буде це до серця тобі, панно, але скажу від серця, яко до лукавства незвичний, а кругом, бачу, свої люди. То ж такого воєвождя чекали ми стільки літ. То ж провидіння Боже посилає його нам, ніхто інший. І коли треба буде йому й нас — міщан, купців, посесорів, то, хоч кажуть, що черства в нас душа, міряна від ліктя, підемо, як один муж, за благочестіє, за право, за волю…
— Амінь, — озвався Томиславський, — тако всі мислимо…
— Може, на людях того не сказали б ви, вашмості, — усміхнувся магістр, — але в лісі.
— Як і пристало вовчому племені, — зареготався війт, — і вовка до лісу тягне…
* * *
«Повідь, повідь, — Римша заліг на возі, віття шуміло над ним і високо-високо мигтіли зірки, — і чернь, і шляхта, і війти, й державці — всі до гострої шаблі пана Богдана горнуться. Рекгедіц, рекгедіц… Що магістр [є] конфідентом ребелізантів, то я, ще бувши у Львові, догадувався, але по кульгавому попові годі було сподіватись… І який знак собі показують? З уст мені вийняв пан Ґжибовський… Простого люду це війна, і благословить її Бог або чорт, все одно, щоб тільки панів знесли… Погріємось, погріємось… До пана Перебийноса пішов би, прийняв би мене на капітана, але поперед батька в пекло… Нехай інші наставляють шию… Поки не січуть, самому не лізти… На петлю буде час, а талярків і для мене вистане… Рекгедіц — святе діло, bellum civile[237] — добре діло, тепла робота… Краще прикинутись дурнем і зберегти голову, як розумним бувши, втратити…»
А сон гнобив, а сон солодко наставав. Тільки шум віття, порскання коней, тріск ломаччя. А згадавши фравцимер, лукавеньких дівчаток, усміхнувся крізь дрімоту Транквіліон Римща. Та мармизи, сірі пики верзлися, відганяв, відпихав руками — ні, таки впирались у нього — зірвався, сон не сон… Магістре Рославче, магістре, — але магістр хропів біля нього на возі проти неба, відкривши рота. Й війт паволоцький хропів оподалік, і Томиславський, і всі, всі спали. Тільки не протопіп, тільки не ця потаємна гиря, цей кульгавий.
Мармизи — це були хлопи в серем’ягах, в кожухах, гирі нечесані, гирі обгорілі, оброслі — ледве зікри блищать, вовки, чисті вовки.
— Добрі брати, кажете з-під Сокаля йдете?
— А ті з-під Володимира, а цей аж з-під Ратна.
— Допекли гемонські пани?
— До самої шкури, до самого серця, тільки й їхнього, що дерли з нас шкуру, як лико, орали нами, погадай, монаше, шість днів панщини, а косити посесорове — сьомий, а дерти борть, а все віддай панові, а сам четверт із діточками здихай, здихай, й от обернули кола в брюсі панському, а тоді непереливки, спламени тебе, тільки до батька Перебийноса…
— А ти помовчи.
— Не бійтесь, людкове, я такий, як і ви, листи на мене виписані. Коли б піймали — руки рубали б, коміть головою[238] вішали б… — сказав чернець.
— А ті всі — уроджоні, в пельку їм панську залізо?..
— Хоч і уроджоні, та іншим миром…
— Але ребеса панські.
— Та не за панським тягнуть.
— Так-то й повірили ми. Раз панського коліна, то з панами заодно.
— Грецької віри.
— А нам теє все одно: двома чи трьома пальцями хреститься. Пан-от Єльський наш, а ще другий — той ніяк не хреститься, лютер, а гірше бусурмена…
— До чого ж те мовиш?
— А до того, попе, що в Перебийноса-батька не питають ні віри, не ґмерку[239], ні стану, а тільки, чи добре колуном череп панський береш і чи руку в огонь поставиш за нашу, за хлопську віру. От який батько Перебийніс, попе…
— Теє я лучче знаю від вас, бо самий до батька йду…
— А хто ж ти будеш?
І мармизи вперлись, страшно хотіли проглядіти його, залізними очима свердлили, з накипілого болю, з недовір’я, з ненависті. А протопіп тільки скріб борідку й на них глядів прозоро.
Тоді старший рік:
— Наш це піп, людкове. В цього рука на пана не затремтить.
— То йдемо, дядьку.
— Але, але…
Купа знялась і легко, мов стая росомах або рисів, намірилась у хащу.
Ще тільки протопіп підійшов до кочі й Римша обмер: панна Оленка не спала, ні, вона посміхнулась до ієромонаха чорними своїми, смутними очима посміхнулась. Того Римша не чув, що говорили, коротко шепотілись і що гунцвот-піп мав із панною, що їй сказав таке, що кивнула головою, а від вогню чорна коса, мов багряна, й піп повів темно, таємно бровами, а купа чекала його в листві, як змії притаїлись у темені. Й свиснув корустіль, озвався сич — гасло лісічівників, а тоді зайнявся, залящав соловей, тільки-бо починало, тільки-бо розвиднялось. І протопіп пішов з купою.
— Магістре Рославче, — буркав Римша, невблаганно розштовхував хропучого, — подивіться на попа, як іде чернець, та він вже не кульгавий, зовсім не кульгавий, здорова нога… У нього шабля прив’язана здовж ноги…
— Я теє давно знав, — промимрив Рославець, розкрив очі й знов заплющив, перекинувся на другий бік і захріп. А в лісі ще тріщало, ще десь падало сухе ломаччя, потім стихло й тільки соловей, соловей розспівався в хащі.
20
Ротмістр Януш Корсак, бувши під автораментом князя Корецького, палахкотів від гніву.
— Чого вашмость не гуляє? Сулії мальвазії везуть і везуть нам обози, машкаталів[240] і картамонів цілі бочки; поки висічем хлопство, буде чим похмелитись.
Панцерні товариші бенкетували, взявши від Полонного. Мальвазія лилась струмом, це маївка — не поход, в майовому сонці вилискували лати, розщібували їх пани, та ж і курилось у чубах, в сідлах не могли триматись люди, а з шатра в шатро там і дівки попискували, мов мишенята, гналась модна пісенька:
…Казав мені прелат,
щоб не цілував я
молодиць, вдовиць,
панянок біленьких.
А я собі мушу
потішити душу,
хоч би й тим,
