День гніву - Юрій Косач

«Так, так, — хотіла сказати Олена, — добре рачиш мовити, пане магістре, за волю, за свободу нації кривавились…»

— І чехи повстали проти цісаря під знаками віри, але під Білою Горою боролися не так уже й за віру, як за свою свободу й дюка Фридланду, генералісимуса Валенштайна, хоч і католика, шанують по сей день чехи, бо хотів для них свобідної, суверенної Речі Посполитої…

Криця на крицю. Шабля об шаблю. Воля проти волі. Русь проти Польщі. Прірва між ними, ціле вогненне море. Або ці, або другі. Третього нема. Або гордість, або погорда. Або смерть, або життя. Януш Корсак сміявся, коли говорила, що вона — кість від кості української. Обростеш польським м’ясом, асанно. Багато обросло вже. Де Русь, там Польща нині. Але неправда, мов фенікс той, з попелища спурхнула, живе, живе Україна — не всі поросли, видать, польським м’ясом. Кість козацька, українська твердіша. Залізна. Й залізом говорить. А що, як прийдеться їй, Олені, синів своїх і Корсакової крові благословити в похід, на погром своїх же єдинокровних братів?..

Може, сей, побережником, і різуном, і зрадником званий, Хмельницький велику правду несе, відсвічуючи мечем: щоб перевертнів не благословили більше матері на цій страдній землі, в цій золотій стороні — Україноньці?..

Може, прозрів він чорний сум матерів, що родитимуть катів і убійників, Каїнів та Авелів?..

— Сушиш собі голову думками, — пробудив її тихий голос ієромонахів, — чим себе так фрасуєш[223], панно?..

Допитливо їй придивлявся в той час, коли магістр і княжна заговорились про закони руху землі, сонця й планет і всього Божого світу, так мудро створеного. Але Олена мовчала. Хіба не знав і він, що слова це одно, а жизнь, яка кожної провесни яріє, невмируща?..

Доїздили до Олики. І дивувались з’їздові шляхти. Тягнула звідусіль на консиліум. Численна прибувала польська шляхта з замочків і містечок, повно було й благочестивих — з челяддю, з обозами, з сім’ями таборували проти неба, юрбились в заїздах, біля костелів і церков. Княжна наказала не розташовуватись, тільки перекувати коней — цей тумульт справляв біль голови, а особливо докучали розмови з дурнішими, ті-бо перлись поперед усіх знайомих. А залюбки говорила з давнішими приятелями свойого княжого дому в Четвертні: з паном Калином Соколовським, підстаростичем Житомирським, з паном Вертелицьким з Луччини й з Гуляницькими, а з них один — Григорій, кебетна й хоробра людина, проводив усій шляхті руського племені.

— Кажуть, — мовив Гуляницький, опершись об кочу, — що якісь руські чари, — [він] посміхнувся, — затруднюють шляхетський консиліум…

Голови добре курились у шляхти.

— Нарікають на нас, вовками дивляться, може, до вечора й шаблі підуть у рух…

Пані залементувала.

— Добре, що не затримуємось.

— І не раджу, — додав Соколовський, — і нам нема що на консиліумі робити. Хоч досі не мають приводу нам спілки з ребелією закидати, але…

— Що правда, то не гріх, — сказав Гуляницький, — й ми — ребелізанти, бо хочемо прав нашій нації, й нам кипить кров, коли бачимо це тиранство, цю опресію…

Калин Соколовський смутно повісив голову.

— Проти совісті не можемо йти, а мусимо Речі Посполитій бути вірними; гидко слухати, що ця безголова пиха вичверює.

— А що таке, пане підстаростичу?..

— Радять, як з бунтівниками вчинити: дати їм слово, відібрати гармати й рушниці, а тоді викосити в пень, а знатніших — на паль…

— І маємо голосувати за тим…

— Не діждуться того, — загримів Гуляницький, — на єдиновірних братів не підіймемо руки!.. Хтозна…

Він оглянувся. Голуби на плацу перед колегіатою походжали в сонці, клювали. А шляхта висідала з ридванів, розправляла делії, відкидала рукави, супила брови: Четвертинських не люблено. І за фортуну, й за вірність греччині.

— Отаке-то, отаке-то, — зітхав Калин Соколовський, повісив голову, — хто має руське серце й не продав себе за нобілітації[224] й маєтності, той не сміє й голосу піднести — зафукають. А ми ж миром хочемо жити, ми — громадяни Речі Посполитої, і племені свого не цураємось, і Корону любимо…

— І так буде, мості пане, — засміявся Рославець, — що й до тих не пристанете, й ці вас за proditores patriae[225] вважатимуть…

Посумнів Калин Соколовський і мость Вертелицький посумнів. Княжна не втримала сміху, їхня заклопотаність розсмішила:

— До ребелізантів передавайтесь, вашмості, раз буде кінець…

А плацом повели стражники ребелізанта. Може, й не був ним, хоч ішов сміло, міщанин або худопахолок із скрученими руками. Гуляницький сказав, що це підозрілий в намові хлопства з Дермані, начеб грозив панам і паненятам і збирав купи. Але хто купи збирає, той не буде нахвалюватись, хто конфідент Хмельницького, той держить язик за зубами. Протопіп і магістр посміхнулися. «Але до часу, — мовив, блиснувши, Ригір Гуляницький, — ребелія суне, як тая лавина з гір. Вже от-от границь волинського воєводства досягне. — І ще тихіше: — Під Заславом шкотський капітан, прізвищем Перебийніс[226], в страху тримає Збаразьких…» — «В Заславі?» — перепитав ієромонах. «У заславських лісах, так мовлять, стинає й січе кожного, хто панським духом тхне. А якийсь Якименко з Черкас під Звягель підійшов, і про попів-конспіраторів говорять, що непослух ширять і бунтують хлопів. А мужицька війна найстрашніша — поплачуть пани, хто на них тепер гаруватиме».

— Аби тільки живими вилізли, подякують, — додав Вертелицький, — на Костянтинівщині от колами б’ють, вилами, палять усе. Гнів, гнів народний… Ловлять конфідентів, у кожному козацького шпика підозрюють, Mater Dei, скільки-то невинної крови поплило… А осавули пана Богдана не дрімають; в Сарнках замочок пана Копецького здобули, а його під лід воду пити пустили, інші more et paraetextu cosacorum imitate Chmielnicii[227], в пень тнуть, рубають жида, шляхту: так було в Млинові, в Ланівцях, в Мирогощі — то вам, каже, за сухомельщину, за млинщину, за дудок, за те, що нас у кочі запрягали, посполитих, бороди нам рвали, ногами топтали, — поплачете, пани-ляшки, ревними сльозами поплачете, бо пора вам за всю нашу кривду платити, за всю нашу неволю, що-сьте на нас хамів своїх, невольників, галерників вимислили…

— І що ви на те все, мості Гуляницький?..

А дебелий пан Григорій глянув по своїх братах і синах-велетах, що, сопучи, стояли за ним і пари з уст не пустили, ловили його шепіт, поглянув ласкаво на голубів, що паслись, і посміхнувся під вусом:

— Ті консилії для пана Калина мойого залишу, бо мені нема чого радити, а тільки діяти. Коли Бог дасть, повертатимешся, княжно, до Львова, то своєї тихої Волині не пізнаєш: