Зорі, що купаються у річці - Світлана Талан
Софійка побачила, як погляд Сашка знову ковзнув повз неї та цього разу зупинився десь в іншому кутку палати. Вона проковтнула клубок, що застряг десь у горлі, та знову почала говорити, не втрачаючи надії. Слова, як завжди, знаходилися самі по собі, вони навіть не йшли, а лилися від щирого серця, але не зачіпали Сашка. Він не сприймав жодного слова дівчини.
Софійка тихенько піднялася, стала збоку хлопця, обняла за шию.
— Нічого, коханий, — прошепотіла вона. — Все минеться та буде добре. Так буває в житті. Находять хмари, гримить грім, мигають блискавки, а потім, після дощу розпогоджується, виглядає сонечко і все навколо радіє змінам, змінам на краще. Тепер головне, що ми разом. Удвох нам буде легше здолати всі перешкоди. Для кохання немає нічого неможливого.
Дівчина поцілувала Сашка у щоку. Від її легенького дотику його повіки ледь здригнулися, але погляд так і не відірвався від кутка…
Коли Софійка повернулася до кабінету лікаря, то там на неї чекала заплакана Людмила Орестівна. Жінка поспіхом витерла хусточкою червоні очі та наділа окуляри.
— Ну що? — звернувся до Софійки лікар. — Задоволена? Я не певний, що тобі полегшало.
— Я забираю Сашка до себе додому, — заявила Соня.
— Що?! — в один голос перепитали лікар та жінка.
— Я звідси поїду лише з ним, — наполегливо повторила дівчина та скинула голову, закидаючи волосся за спину.
— Ні, — сказав лікар. — Це неможливо. Пацієнт буде знаходитися у лікарні… скажімо, ще деякий час.
— Я забираю вашого пацієнта, — в голосі дівчині були тверді ноти. Так говорять люди, коли впевнені у своїй правоті та не приймають заперечень.
— Як це? — розвела руки Людмила Орестівна. — Йому потрібне лікування.
— Він продовжить лікування вдома, поруч зі мною, — відповіла Софійка. — Сидячи в палаті-одиночці, будь-яка людина, навіть повністю здорова, може звар’ювати. Його палата схожа на тюремну камеру. Там навіть здорова людина може збожеволіти за кілька днів.
— Соню, невже ти думаєш, я б не забрала сина додому на долікування, якщо це було б можливо? — Людмила Орестівна була розгублена.
— Його найкраще лікування — моє кохання.
— Ні! Це вже занадто! — лікар обурився. — Якщо кожен почне ставити свої діагнози та призначати лікування, то ж що воно буде?! Ви, дівчино, перегинаєте палку. Вам так не здалося?
— Я не поїду без нього, — повторила Софійка та додала: — Якщо навіть ви мене силоміць викинете з кабінету.
— Прошу вас, — лікар звернувся до Людмили Орестівні. — Залишите нас наодинці з цією леді. Я хоча б трішечки прочищу їй мізки!
— Будь ласка, — тихо мовила жінка та безшумно вийшла з кабінету, тихо причинивши за собою двері.
— Можете обзивати мене дурепою, божевільною чи будь як, як вам забажається, — спокійно сказала Соня. — Я на все згодна.
— Ти хоча б розумієш, що плетеш при матері хворого? — лікар постукав кулаком по своєму лобові.
— Так, я контролюю свої слова та ясно усвідомлюю свою заяву. Це не пусті слова, а моє остаточне рішення.
— Твоє рішення, — перекривив її лікар та нервово заходив по кабінету. — День-два пограєшся в кохання, а потім що? Що, я тебе питаю, зробиш потім? Зателефонуєш бідній жінці та заявиш, щоб забирала його собі? Що ти стомилася, що молода та маєш право на влаштування особистого життя? Батьки, матері, вони навіть привозили знову сюди своїх дітей, бо були не в змозі упоратися фізично та морально з такими хворими! І я не засуджую їх, бо повністю відмовитися від особистого життя не всі в змозі. Якщо такий хворий вдома, то треба майбутнє своє перекреслити жирною рискою. Ось так, юна леді.
— Ви мене зовсім не знаєте. Як ви можете робити такі заяви?
— Бо прожив більше тебе вдвічі чи втричі і всього набачився. Повторюю, якщо ти мене ще не зрозуміла: рідні матері не витримували такого тягаря від своїх психічнохворих дітей та приходили до мене з проханням помістити недужих знову у лікарню, вже назавжди. А ти? Хто ти йому? Мати Тереза знайшлася… Ти диви яка! — хмикнув лікар.
— Я заберу його звідси, — вперто повторила Софійка.
— Тобі розповідали про його приступи? Від дуже хворий і все, що зберегла його пам’ять — серце в руках, яке він намагається від себе відкинути, бо воно ще живе, ще пульсує, а дитина ще не встигла навіть упасти, ще дивиться на нього, хоча груди розірвані на шматки!
— Я це знаю.
— Ці напади можуть повторюватися багато разів на день.
— Я буду завжди поруч.
— Хворому потрібно регулярно давати заспокійливе.
— Я буду виконувати всі ваші приписи.
— Він навіть не знає, хто ти!
— Згадає, коли я буду поруч.
— Хворий не контролює свої потреби, він ходить під себе.
— Я знаю. Це мене не лякає. Я маю деякий досвід доглядання, бо дідусь після інсульту був у комі.
Лікар стомлено сів на стілець.
— Дівчино, ти розумієш, що про кохання не йде мова. Хворий не може тебе кохати, бо… Він зараз не людина, а рослина, яку треба годувати, за якою треба прибирати, яку треба лікувати. Рослина хоча б своєю квіткою тебе зможе порадувати, а він… Навіть простої вдячності ти не побачиш в його погляді. Для нього ти не існуєш, для нього немає матері, нічого немає. Ти це усвідомлюєш?
— Все буде. І я буду, і його мати.
— Ти казала, що в тебе дід хворий.
— Так.
— Як же ти збираєшся одна опікуватися двома хворими?
— Знаєте, як кажуть матері, у яких діти-погодки: «Де один, там і двоє».
— Ти занапастиш своє життя. У тебе стільки принад: краса, молодість. Навіщо він тобі? Скажи мені відверто.
— Бо без нього я занапащу своє життя. Його біль — це моя біль.
— Ти справді божевільна, — зітхнув лікар.
— Лайте мене, але віддайте мені моє кохання. Пошкодуйте мою, як ви кажете, молодість. Я не зможу без нього жити. — Софійка помовчала в очікуванні відповіді, але лікар мовчав. Вона вже не знала, як достукатися до його серця. Тоді вона запитала: — Скажіть, у нього є шанси повернутися до нормального життя?
— Дуже мало.
— Наскільки мало?
— Один шанс із ста.
— Це вже не мало, — в очах дівчини з’явився живий блиск надії. — Лікарю, що може Сашкові повернути пам’ять та вивести його з такого стану?
— Важко сказати. Якась подія, що нагадає про колишнє життя та дійде до його свідомості. Іноді це може бути звичайний звук, голос, предмет, чи щось ще.
— Наприклад?
— У мене колись
