Зорі, що купаються у річці - Світлана Талан
Софійка дивилася на жінку широко відкритими очима і не могла зрозуміти, чому ця жінка так опирається їхній зустрічі. Одне вона зрозуміла напевне, що потрібно будь що, але зустрітися з Сашком. Дівчину охопив жах і відчай від того, що Людмила Орестівна ні за що не дозволить їй побачити Сашка. Але ж вона не може просто так зупинитися на пів кроці до зустрічі з коханим та знову жити здогадками та чеканнями! І тоді Соня впала на коліна перед жінкою.
— Благаю, — дівчина підняла на Людмилу Орестівну свої великі очі, наповнені слізьми. — Благаю вас, дайте мені можливість зустрітися з ним. Я не можу жити без нього. Він — моє життя!
Жінка подивилася на дівчину біля своїх ніг, перехопила її погляд. В прекрасних зволожених очах Соні було стільки щирості, смутку, прохання та надії, що жінка не витримала, обхопила Софійку за шию. Сидячи на підлозі, вона довго та невтішно плакала в обіймах незнайомої і в той же час такої близької дівчини. Дівчини її сина…
— Тепер, Соню, ти все знаєш, — закінчила жінка свою розповідь. — Зрозуміла тепер, чому я не хотіла, щоб ти бачила мого сина у такому стані? Я — мати і я повинна була його захистити.
— Я хочу цієї зустрічі, — впевнено сказала Соня. — І чим швидше, тим краще.
— Сьогодні ми вже нічим не зможемо туди доїхати. Доведеться чекати до ранку. Можливо, воно на краще. У тебе буде час заспокоїтися і все ще раз обдумати. Якщо ти передумаєш їхати до Сашка — я тебе не засуджу і, впевнена, син був би такої ж думки.
— Я не передумаю, — чітко сказала Софійка. — Я буду там, де він.
Розділ 33
— Я не розумію, дівчино, навіщо вам це побачення, — роздратовано промовив лікар у відповідь на прохання Софійки негайно побачити Сашка.
— Я наполягаю, — вперто повторила Соня.
— А я відмовляю!
— Ви не маєте права заборонити мені з ним побачитися.
— Маю! Я його лікар і зараз маю всі права. Відсторонять мене від посади, тоді не буду мати права. Це вам, леді, зрозуміло?
— А вам зрозуміло, що я кохаю цю людину, чи ні?! — миттю спалахнула Софійка. — Чи вже долікувалися до того, що замість серця маєте у грудях камінь? Я залишила хворого дідуся, який після інсульту ледь сп’явся на ноги, подолала сотні кілометрів заради зустрічі з ним, а тепер якийсь лікар мені забороняє? У вас нічого не вийде! Якщо потрібно буде, то я зламаю ґрати на віконці та пролізу в палату! Я стану водою, щоб протекти потічком під дверима до його палати! Я вітром залечу через відчинені двері! Я стану ким завгодно, щоб з ним зустрітися — затямте це собі! Навіть маленькою мишкою!
— Дурна, — лікар похитав головою, посміхнувся, — Почала тут мені віршами балакати з «якимсь» лікарем. Якби у мене в грудях був камінь замість серця, я б не зміг лікувати душі хворих. А ось ти навіжена та оскаженіла від кохання дівка.
— Це мій діагноз, лікарю? — відхекавшись, запитала Софійка та трішки заспокоївшись, посміхнулася до лікаря. — Я згодна. Я — дурна, несамовито закохана дівчина, яку в найтяжчі хвилини її життя рятувала одна лише думка про зустріч з коханим.
— Що тобі дасть ця зустріч? Навіщо тобі бачити юнака у такому стані? Нехай він залишиться у твоїй пам’яті таким, як був раніше. А зараз що? Хворий нікого не пізнає.
— Можливо, мене впізнає. Є така надія?
— Все у нашому житті можливо. Але в даному випадку найліпше дочекатися одужання хворого. Хоча… — лікар знизав плечима.
— Тоді проведіть мене, будь ласка, до нього та залиште наодинці, — попрохала Софійка та з надією заглянула лікареві у вічі.
— Ходімо, — нарешті погодився той, — Оскаженіла від кохання, — додав вже з легкою іронією.
Перед палатою лікар зупинився.
— Головне, — дав він пораду, — Ніяких різких звуків, підвищених голосів і ні в якому разі — скиглення.
Від хвилювання Софійка втратила дар мови, тому лише кивнула головою в знак згоди.
— Дивись, не грюкни дверима, — додав лікар. — Розмовляй з ним лагідно, спокійно, бажано в пів-голосу.
— Так, — тихенько сказала дівчина.
Лікар підбадьорююче підморгнув дівчині та тихенько прочинив перед нею двері. У вузькій палаті Софійка побачила Сашка, який сидів спиною до дверей в інвалідному візку. На мить почуття страху паралізувало її волю й дівчина не могла ворухнутися. Здавалося, що та невгамовна сила життя, яка вела її до цієї зустрічі через усі випробування, зараз покинула її. На якусь мить дівчина відчула себе безпорадною. Але вона знайшла в собі приховані сили та зробила перший несміливий крок. Ще один крок назустріч тому, кого кохає. Ще на один вона ближче до нього. І ось вона позаду нього, відчуває тепло, запах його тіла й від цього паморочиться у голові.
Тихенько, майже навшпиньках, Софійка обходить візок, знесилено сідає перед ним на підлогу.
Соня бачить його знову, але очі коханого затуманені та дивляться байдуже повз неї, кудись у глуху сіру стіну непривітної палати. Обличчя у Сашка змарніле, бліде, схудле, а на скронях — сивина, якої раніше не було.
— Любий — тихо шепоче Софійка, намагаючись піймати його погляд. — Коханий, мій єдиний, подивися на мене. Я — твоя Соня, твоє Сонечко, твоя зіронька.
Лагідний, тихий голос змушує хлопця відірвати байдужий погляд від сірої стіни і він зупиняє його на дівчині. Він дивиться на неї, але погляд порожній, нічого не значущий.
— Пам’ятаєш, як ти приїздив до мене? Як я тебе зустрічала? Ні? То я допоможу тобі все згадати. Вдень ти був у баби Параски, — продовжувала дівчина, пестячи прохолодну руку Сашка. — А вночі, коли на небі висипали горохом зірки, ми завжди йшли до річки. Там була звалена верба, яка своїм віттям сягала самої води. Це було наше з тобою улюблене місце. Одного разу ти мені показав, як зорі купаються в річці, — Соня з надією дивилася на коханого. — Про це знають лише дві людини у всьому світі — ти і я. І більше ніхто. Коли
