Таємна зброя - Хуліо Кортасар

— Облиш, Джонні.

— Так, про мене, Бруно, про мене. І не твоя провина, що ти не зміг написати те, чого я також не можу зіграти. Коли ти там кажеш, що моя справжня біографія написана в моїх платівках, я знаю, що ти справді так думаєш, до того ж це дуже гарно звучить, але це не так. І якщо я сам не зумів зіграти, як треба, зіграти те, чим я є насправді… то хіба можна чекати від тебе чудес, Бруно. Душно тут всередині, ходімо звідси.

Я◦виходжу за ним на вулицю, ми бредемо, доки в одному з провулків за нами не ув’язується білий кіт, і Джонні надовго спиняється, щоб його погладити. Гаразд, годі, на площі Сен-Мішель я піймаю таксі, відвезу його в готель, а потім поїду додому. Зрештою нічого страшного не сталося; якоїсь миті я злякався, що Джонні розробив таку собі антитеорію моєї книжки і випробовує її на мені, перед тим як чимдуж роздзвонити її повсюди. Бідолашний Джонні, що гладить білого кота. Насправді, єдине, що він сказав — що ніхто нічого ні про кого не знає, а це не новина. Кожна біографія приймає це як самоочевидне і далі триває, чорт забирай. Ходімо, Джонні, ходімо додому, бо вже пізно.

— Не думай, що річ лише в цьому, — каже, раптово випрямляючись, Джонні, немов прочитавши мої думки. — Є ще Бог, любий мій. Ось тут ти дав маху.

— Ходімо, Джонні, ходімо додому, вже пізно.

— Є те, що ти і такі самі, як мій друзяка Бруно, називають Богом. Тюбик зубної пасти зранку — це вони називають Богом. Помийне відро — це вони називають Богом. Страх ґиґнути — це вони називають Богом. І тобі стало совісті змішати мене з цим лайном, ти написав, що моє дитинство, моя сім’я, бозна-яка родова спадковість… Ціла купа тухлих яєць, і ти серед них квокчеш, дуже вдоволений своїм Богом. Не треба мені твого Бога, він ніколи не був моїм.

— Я◦тільки сказав, що негритянська музика…

— Не треба мені твого Бога, — повторює Джонні. — Чому ти мені його нав’язав у своїй книжці? Я◦не знаю, чи є Бог, я граю свою музику, творю свого Бога, не потрібні мені твої вигадки, залиш їх для Махалії Джексон[20] чи Папи Римського, і ти негайно забереш це зі своєї книжки.

— Якщо ти наполягаєш, — кажу я, аби щось сказати. — У другому виданні.

— Я◦такий самотній, як цей кіт, значно самотніший, бо я це знаю, а він ні. От зараза, він подряпав мені руку. Бруно, джаз — це не лише музика, а я — не лише Джонні Картер.

— Саме це я і хотів сказати, коли написав, що іноді ти граєш, немовби…

— Немовби на мене срачка напала, — каже Джонні, і вперше за ніч я відчуваю, що він розлютився. — Вже й сказати нічого не можна, ти відразу перекладаєш це на свою паскудну мову. Якщо під час моєї гри ти бачиш ангелів, це не моя вина. Якщо інші роззявляють рота і кажуть, що я досяг досконалості, це не моя вина. А◦найгірше те — і про це ти справді забув сказати у своїй книжці, Бруно, — що я нічого не вартий, що те, що я граю, і те, що люди мені аплодують, нічого не варте, насправді нічого не варте.

Дійсно надзвичайна скромність, та ще й о цій нічній порі. Цей Джонні…

— Як тобі пояснити? — кричить Джонні, хапаючи мене за плечі і термосячи з боку в бік. («La paix!»[21] — кричать із вікна). — Питання не в тому, більше музики чи менше музики, не в тому річ… Наприклад, є ж різниця між тим, жива Бі чи мертва. Те, що я граю — це мертва Бі, розумієш? А◦я хочу, я хочу… І через це я іноді топчу свій саксофон, а люди думають, що це з перепою. Звісно, я справді завжди п’яний, коли це роблю, бо, як би там не було, сакс коштує купу грошей.

— Ходімо сюди. Я◦візьму таксі і відвезу тебе в готель.

— Ти — сама доброта, Бруно, — глузує Джонні. — Друзяка Бруно занотовує в своєму записнику все, що йому кажеш, крім того, що важливе. Ніколи не думав, що ти можеш все так переплутати, доки Арт не дав мені ту книжку. Спочатку мені здалося, що ти говориш про когось іншого, про Ронні чи Марселя, та потім — Джонні те, Джонні се, тобто йшлося про мене, і я спитав себе: хіба це я? Там і про мене в Балтіморі, і про Бердленд, і про те, що мій стиль… Послухай, — додає він майже холодно, — не те, щоб я не розумів, що ти написав книжку для публіки. Це прекрасно, і з усім, що ти написав про мою манеру гри і моє відчуття джазу, я абсолютно згоден. Навіщо нам і далі сперечатися про книжку? Сміття у річці, он та соломинка, що плаває при березі, — це твоя книга. А◦я — он та інша соломинка, а ти — ось та пляшка, що пропливає, погойдуючись. Бруно, я помру, так і не знайшовши… не знайшовши…

Я◦підтримую його під руки і спираю на парапет набережної. Він занурюється в свою звиклу маячню, белькоче уривки слів, спльовує.

— Так і не знайшовши, — повторює. — Не знайшовши…

— Що ти хочеш знайти, брате? — кажу я йому. — Не треба просити неможливого, того, що ти знайшов, вистачило би…

— Для тебе, знаю, — каже Джонні злостиво. — Для Арта, для Деде, для Лен… Ти не знаєш, як це… Так, іноді двері починали відчинятися… Дивися, дві соломинки зійшлися і танцюють одна з одною. Гарно… Починали відчинятися… Час… я тобі вже казав, мені здається, що ота штука про час… Бруно, усе своє життя я в своїй музиці добивався, щоб ті двері нарешті відчинилися. Бодай трохи, бодай якась шпаринка… Пам’ятаю, як одного вечора в Нью-Йорку… Червона сукня. Так, червона, вона їй дуже личила. Отож, одного вечора ми з Майлзом і Холом були… гадаю, приблизно з годину ми грали для себе і були такі щасливі… Майлз грав щось таке гарне, що я мало не впав зі стільця. А◦потім вступив я, заплющив очі і — полетів. Присягаюсь тобі, Бруно, я летів… Я◦чув себе, наче здалеку, але всередині мене, поруч мене хтось стояв… Ні, не зовсім хтось… Поглянь на пляшку, просто