Таємна зброя - Хуліо Кортасар

Я◦йому не казатиму, що його розумовий розвиток не дає зрозуміти, що ця невинна гра слів таїть у собі доволі глибоку систему ідей (Леонард Фізер був точнісінько такої думки, коли я пояснив це йому в Нью-Йорку), і що параеротизм джазу еволюціонує з часів washboard[19] тощо. І як завжди, мене нараз розвеселяє думка, що критики значно потрібніші, ніж я сам готовий визнати (в приватних розмовах, у тому, що тут пишу), бо творці, уся їхня проклята вервечка — від композитора і до Джонні, — не здатні зробити діалектичні висновки зі своєї творчості, постулювати засади і трансцендентність того, що вони пишуть чи грають. Треба пам’ятати про це в моменти депресії, коли я шкодую, що є лише критиком.

— Зоря називається Полин, — каже Джонні, і раптом я чую інший його голос, голос, який у нього буває, коли… Як це сказати, як описати Джонні, коли він на своєму боці, знову самотній, вже не тут? Занепокоєний, я злізаю з парапету і дивлюся на нього зблизька. Зоря називається Полин, і що тут вдієш.

— Зоря називається Полин, — каже Джонні, звертаючись до своїх долонь. — Її уламки будуть розкидані на площах великого міста. Півроку тому.

Хоча ніхто мене не бачить, хоча ніхто про це не дізнається, я знизую плечима для зірок (зоря називається Полин). Ми повертаємось до вічного «Я◦це граю завтра». Зоря називається Полин, її уламки будуть розкидані півроку тому. На площах великого міста. Він вже не тут, він вже далеко. А◦в мене очі налиті кров’ю — просто тому, що він нічого не схотів мені сказати про мою книжку. І я насправді не знаю, що́ він думає про книжку, яку тисячі його фанів читають двома мовами (а незабаром читатимуть трьома, бо вже говорять про іспанське видання — схоже, в Буенос-Айресі грають не тільки танго).

— То була пречудова сукня, — каже Джонні. — Ти не уявляєш, як вона личила Лен, та буде краще, як я поясню тобі це за скляночкою віскі, якщо в тебе є гроші. Деде залишила мені лише триста франків.

Він сардонічно сміється, дивлячись на Сену. Начебто він не зумів би роздобути собі випивку і марихуану. Він починає пояснювати мені, що Деде дуже добра (про книжку — ані слова), що робить вона це через доброту, але, на щастя, є добрий друзяка Бруно (який написав книжку, та байдуже), тож ліпше було б піти в кав’ярню в арабському кварталі, де людині завше дають спокій, коли бачать, що вона якось пов’язана із зорею на ім’я Полин (це думаю я, коли ми заходимо в кафе з боку Сен-Северина, а на годиннику друга ночі — саме та пора, коли моя дружина зазвичай прокидається і репетирує те, що скаже мені за ранковою кавою). Так буває з Джонні, так ми п’ємо жахливий дешевий коньяк, так замовляємо ще по одному і почуваємось такими задоволеними. Але про книжку ні слова, тільки пудрениця у формі лебедя, зоря, обривки предметів, що проходять через обривки фраз, обривки поглядів, обривки посмішок, краплі слини на столі та склянці (на Джонніній склянці). Так, бувають моменти, коли мені хочеться, щоб він уже був мертвий. Гадаю, багато хто на моєму місці думав би так само. Та як змиритися з тим, що Джонні помре, забравши із собою те, що не хоче сказати мені цієї ночі, що й після смерті він і далі гнатиметься, далі утікатиме (я вже не знаю, як це все писати), навіть якщо мені це коштуватиме спокою, кафедри, того авторитету, який забезпечують неспростовні судження й очолювання похоронних процесій.

Час від часу Джонні припиняє барабанити пальцями по столу, дивиться на мене, робить якийсь непояснимий жест і знову починає барабанити. Господар кав’ярні знає нас іще з тих часів, коли ми приходили сюди з одним арабським гітаристом. Бен Айфа вже давно хотів би піти спати, крім нас у цій брудній корчмі, пропахлій перцем і смаженими на смальці пиріжками, нікого немає. Я◦також падаю з ніг, але мене втримує гнів, глуха злоба — не супроти Джонні, це радше схоже на те, коли весь вечір займаєшся коханням і відчуваєш потребу прийняти душ, аби вода змила те, що починає робитися затхлим, занадто явно виставляти напоказ те, що спочатку… А◦Джонні вперто відбиває ритм на столі, інколи щось мугиче, майже не дивлячись на мене. Цілком можливо, що він уже нічого не скаже про книжку. Ним кидає то в один, то в інший бік: завтра буде якась жінка, якась нова халепа, якась поїздка. Наймудріше було б нишком поцупити у нього те англійське видання і для цього поговорити з Деде, попросити її про послугу в обмін на стільки інших. Яким безглуздим є цей неспокій, ця майже лють. Не варто було сподіватися якогось ентузіазму з боку Джонні; насправді мені й на думку ніколи не спадало, що він читатиме цю книжку. Я◦дуже добре знаю, що в книжці не сказано правди про Джонні (але не сказано й брехні), вона обмежується музикою Джонні. Через тактовність, через добре ставлення до нього я не хотів відверто показувати його невиліковну шизофренію, мерзенне тло наркотиків, сумбурність цього жалюгідного життя. Я◦взявся показати головне, заакцентувати увагу на тому, що справді має значення — на незрівнянному Джонніному мистецтві. Що ще я міг сказати? Та, мабуть, саме тут він мене дожидає, як завжди чигаючи на щось у засідці, присівши перед одним із тих своїх абсурдних стрибків, з яких усі ми виходимо травмованими. І саме тут він, либонь, вижидає мене, щоб спростувати всі естетичні підвалини, на яких я заснував кінцеву правду його музики, солідну теорію сучасного джазу, яка принесла мені стільки похвальних слів повсюди.

Та якщо чесно: яке мені діло до його життя? Мене непокоїть тільки одне — що він і далі викидатиме ці коники, за якими я не можу встежити (скажімо — не хочу стежити), і врешті спростує висновки моєї книжки. Що десь бовкне, що мої твердження хибні і його музика — щось зовсім інше.

— Послухай, допіру ти сказав, що у книжці чогось бракує.

(Тепер — увага!)

— Чогось бракує, Бруно? А, так, я сказав, що чогось бракує. Бачиш, це не лише червона сукня Лен. Це… Може, насправді це урни, Бруно? Вчора я знову їх бачив, цілісіньке поле, але вони вже не були повністю закопані у землю. На деяких були написи й малюнки: велетні в шоломах, як в кіно, і з величезними дубцями в руках. Це жахливо — блукати поміж тих