Таємна зброя - Хуліо Кортасар
Джонні витяг хустинку, невимушено вибачився, а Тіка попросила принести подвійну каву і дала йому випити. Крихітка була неперевершеною: нараз зреклася всіх своїх дурощів стосовно Джонні, і стала ніби ненароком наспівувати «Меміз-блюз». Джонні глянув на неї й усміхнувся, і, здається, ми з Тікою разом подумали, що образ Бі потроху розтає на дні Джонніних очей, що Джонні вирішив ще раз вернутися до нас на певний час, побути з нами до наступної втечі. І як завжди буває, щойно минає мить, коли я почуваюсь, як побитий пес, моя зверхність перед Джонні дозволила мені проявити поблажливість, завести легку балачку про все потроху, оминаючи занадто особисті сфери (було б жахливо побачити, як Джонні сповзає зі стільця і знову…). На щастя, Тіка й Крихітка поводились, як ангели, а публіка у «Кафе де Флор» за годину оновилася, тому клієнти о першій ночі навіть не здогадувались про те, що сталося, хоча насправді не сталося нічого особливого, якщо добре подумати. Крихітка пішла першою (вона старанна дівчинка, ця Крихітка, завтра о дев’ятій ранку вона вже репетируватиме з Фредом Каллендером для вечірнього запису), і Тіка, перехиливши свою третю чарку коньяку, запропонувала відвезти нас додому. Але Джонні відмовився, йому хотілося поговорити зі мною ще. Тіка не мала нічого проти і пішла собі, попередньо за всіх заплативши, як і належить справжній маркізі. А◦ми з Джонні випили ще по чарочці шартрезу — бо серед друзів дозволені такі слабкості, — і пустилися йти по Сен-Жермен-де-Пре, бо Джонні уперся, що прогулянка піде йому на користь, а я не з тих, хто кидає друзів за таких обставин.
Вулицею Л’Аббе ми спускаємося до площі Фюрстенберга, яка викликає у Джонні небезпечну згадку про іграшковий театр, який, здається, подарував йому хресний батько, коли Джонні було вісім років. Я◦намагаюсь відвести його на вулицю Жакоб, позаяк боюся, що спогади повернуть його до Бі, та можна сказати, що Джонні закрив цю тему на решту нинішньої ночі. Він йде спокійно, не хитаючись (іноді я бачив, як ним гойдає на вулиці, і не тому, що він п’яний; щось не так з його рефлексами), тепло ночі і тиша вулиць пішли на користь нам обом. Ми закурюємо «Голуаз», і ноги самі несуть нас до річки. На Ке де Конті перед одним із латунних рундуків букіністів невиразний спогад чи свист якогось студента навіює нам мелодію Вівальді, і ми удвох співаємо її з величезним почуттям і натхненням. Джонні каже, що якби мав із собою саксофон, то всю ніч грав би Вівальді (як на мене, це перебільшення).
— Ну, зіграв би також щось із Баха і Чарльза Айвса[18], — каже Джонні поступливо. — Не знаю, чому французів не цікавить Чарльз Айвс. Ти чув його пісні? Оту, про леопарда… Ти мав би знати пісню про леопарда. Леопард…
Своїм кволим тенором він затягує пісню про леопарда, і, ясна річ, багато проспіваних ним фраз аж ніяк не належать Айвсу, та Джонні це не турбує, поки він впевнений, що співає щось гарне. Врешті ми сідаємо на парапет навпроти рю Жі-ле-Кер і викурюємо ще по одній сигареті, бо ніч чудова, і за якийсь час тютюн змусить нас випити пива в кав’ярні — і нам із Джонні це наперед подобається. Я◦майже пропускаю повз увагу, коли він вперше згадує про мою книжку, бо Джонні одразу ж повертається до розмови про Чарльза Айвса, про те, як він розважався, не раз цитуючи теми Айвса у своїх записах так, що ніхто цього не зауважив (навіть сам Айвс, гадаю). Та за якусь хвильку я замислююсь над тим, що він сказав про книжку, і намагаюсь знову навести його на цю тему.
— Еге ж, я прочитав кілька сторінок, — каже Джонні. — У Тіки стільки говорили про твою книжку, але я не второпав навіть назви. Учора Арт приніс мені англійське видання, і я дещо прочитав. Добра книжка.
Моє обличчя прибирає звичного в таких випадках виразу: суміш кислої досади з певною дозою цікавості, наче його думка може відкрити мені — мені, автору! — правду про мою книжку.
— Це як дзеркало, — каже Джонні. — Спочатку я думав, що читати, що про тебе пишуть — це приблизно те саме, що дивитися на самого себе, а не в дзеркало. Я◦страшенно захоплююсь письменниками, неймовірні речі вони пишуть. Уся та частина про походження bebop…
— Ну, я просто дослівно записав усе те, що ти розповів мені у Балтіморі, — кажу я, не знати чого оправдуючись.
— Так, усе, але насправді це наче в дзеркалі, — упирається Джонні.
— Чого ти хочеш? Дзеркала правдиві.
— Чогось бракує, Бруно, — каже Джонні. — Ти значно більше в цьому тямиш, але мені здається, чогось бракує.
— Того, що ти забув мені сказати, — відповідаю я, добряче вжалений. Ця дика мавпа ще здатна… (Треба буде поговорити з Делоне, було би прикро, якби одна така необережна заява звела нанівець добру критичну роботу, яка… Наприклад, червона сукня Лен, — каже Джонні. У кожному разі треба використати все нове, що почую цієї ночі, і включити його у наступне видання; було б непогано. Наче відгонив псом, — каже Джонні, — і це — єдине, чогось варте у тій платівці. Так, уважно слухати і швидко діяти, бо в руках інших людей ці ймовірні спростування могли би мати прикрі наслідки. І урна посередині, найбільша, повна голубуватого пороху, — каже Джонні, — і така схожа на пудреницю, яку мала моя сестра. — Поки йдеться тільки про галюцинації, найгірше буде, коли він стане спростовувати базові ідеї, естетичну систему, яка стільки похвал… — А◦крім того, jazz-cool — це зовсім не те, що ти написав, — каже Джонні. Увага!)
— Як це — не те, що я написав? Джонні, звісно, усе змінюється, але ще пів року тому…
— Пів року тому, — каже Джонні, злазить із парапету і, зіпершись на нього ліктями, підпирає руками голову. — Six month ago. Ах, Бруно, що я міг би зіграти зараз, якби хлопці були зі мною… До речі: ти дуже дотепно написав про сакс і секс, чудова гра слів. Six month ago. Six, sax, sex.
