Таємна зброя - Хуліо Кортасар
— На сходах твого дому є скляна куля?
— Ні, — каже Мішель, — ти плутаєш з…
Вона замовкає, наче щось їй стало поперек горла. Сидячи на банкетці, прихилившись головою до високого дзеркала, при допомозі якого Едмон намагається помножити столики в кав’ярні, П’єр туманно визнає, що Мішель — наче кішка чи портрет незнайомки. Він знайомий з нею так віднедавна, може, їй також важко його зрозуміти. Поки що взаємна любов нічого не пояснює, як і наявність спільних друзів чи схожість політичних переконань. Попервах завжди думають, що ні в кому немає таємниці, що відомості легко зібрати: Мішель Дювернуа, двадцять чотири роки, каштанове волосся, сірі очі, служить в конторі. Вона також знає, що П’єр Жоліве, двадцяти трьох років, блондин… Але завтра вони разом поїдуть до неї додому, півгодинна подорож — і вони будуть в Ангієні. «Знову цей Ангієн», — думає П’єр, відганяючи від себе цю назву, наче муху. Вони матимуть два тижні, щоби побути разом, і біля дому є сад, ймовірно, зовсім не такий, як він уявляє, треба спитати у Мішель, який у них сад, але Мішель кличе Едмона: вже минуло пів на дванадцяту і завідувач наморщить носа, коли побачить, що вона вернулася пізно.
— Посидь ще трошки, — каже П’єр. — Ось ідуть Ролан і Бабетт. Просто неймовірно: ми ніколи не можемо побути самі у цій кав’ярні.
— Самі? — каже Мішель. — Але ж ми прийшли зустрітися з ними.
— Я◦знаю, та все одно.
Мішель знизує плечима, і П’єр знає, що вона його розуміє і насправді також шкодує, що друзі з’являються так пунктуально. Бабетт і Ролан приносять свою звичну атмосферу тихого щастя, яка цього разу його дратує і виводить з рівноваги. Вони — по інший бік, захищені хвилерізом часу; їхня лють і невдоволення стосуються світу, політики чи мистецтва і ніколи їх самих, їхніх глибших стосунків. Вони врятовані звичкою, завченими жестами. Все розгладжене, випрасуване, поскладане, пронумероване. Задоволені поросята, бідолахи, вони такі добрі друзі. Він ладен не потиснути руки, яку простягає йому Ролан, ковтає слину, дивиться йому у вічі, а потім здавлює пальці так, ніби хоче їх зламати. Ролан сміється і сідає навпроти них; розповідає новини кіноклубу, треба буде обов’язково піти туди в понеділок. «Задоволені поросята», — пережовує П’єр. Це безглуздо, несправедливо. Це ж фільм Пудовкіна, та ну вас, можна було б пошукати щось нове.
— Нове, — кепкує Бабетт. — Нове. Який ти старий, П’єре.
Жодної причини, щоб не хотіти подати руку Роланові.
— На ній була помаранчева блузка, яка їй дуже личила, — розповідає Мішель.
Ролан пропонує цигарку і замовляє каву. Жодної причини, щоб не хотіти подати руку Роланові.
— Так, вона розумна дівчина, — каже Бабетт.
Ролан дивиться на П’єра і підморгує йому. Він спокійний, у нього немає проблем. Жодних проблем, спокійне порося. П’єру огидний цей спокій, те, що Мішель може говорити про помаранчеву блузку — така далека від нього, як завжди. У нього з ними нема нічого спільного, він останнім увійшов до гурту, вони його ледве терплять.
Говорячи (тепер мова йде про черевички), Мішель проводить пальцем по краєчку губи. Він навіть не здатен добре її поцілувати, він завдав їй болю, і Мішель про це пам’ятає. А◦весь світ завдає болю йому: йому підморгують, до нього усміхаються, його дуже люблять. Це як тягар у грудях, потреба піти геть і бути самому в своїй кімнаті, запитуючи, чому Мішель не прийшла, чому Бабетт і Ролан, не попередивши його, взяли платівку.
Мішель дивиться на годинник і жахається. Вони домовляються про кіноклуб, П’єр платить за каву. Він почувається краще, хотів би ще трохи побалакати з Роланом і Бабетт, тепло розкланюється з ними. Добрі поросята, близькі друзі Мішель.
Ролан бачить, як вони віддаляються, виходять на залиту сонцем вулицю. Поволі п’є каву.
— Цікаво, — каже Ролан.
— Мені також, — каже Бабетт.
— Зрештою, чому ні?
— Чому ні, ясна річ. Але це буде вперше з того часу.
— Уже час, аби Мішель зробила щось зі своїм життям, — каже Ролан. — Якщо хочеш почути мою думку: вона дуже закохана.
— Вони обидвоє дуже закохані.
Ролан замислюється.
Він умовився зустрітися з Ксав’є в кав’ярні на площі Сен-Мішель, але приходить зарано. Замовляє пиво і гортає газету; він не дуже добре пам’ятає, що робив після того, як розстався з Мішель на порозі її контори. Останні місяці такі сумбурні, як ранок, який ще не минув, а вже є мішаниною фальшивих спогадів, непорозумінь. У його відлюдному житті єдина певність — бути якомога ближче до Мішель, чекаючи та усвідомлюючи, що цього не досить, що все якось дивно, що він нічого не знає про Мішель, насправді зовсім нічого (у неї сірі очі, по п’ять пальців на кожній руці, вона незаміжня і в неї зачіска, як у дитини), насправді зовсім нічого. Тож якщо ти нічого не знаєш про Мішель, досить не бачити її якусь мить, аби порожнеча перетворилася на щільний і гіркий клубок; вона тебе боїться, бридиться, іноді відштовхує тебе посеред пристрасного поцілунку, вона не хоче з тобою спати, щось її жахає, нині зранку вона різко відштовхнула тебе (а якою чарівною була, як горнулася до тебе у мить прощання, як усе приготувала, щоб завтра ви разом поїхали в Ангієн), а ти залишив знак своїх зубів на її губі, ти цілував її і вкусив, а вона пожалілась, провела пальцями по устах і пожалілася без злості, просто трохи вражена, «als alle Knospen sprangen»[24], ти, худобино, наспівував про себе Шумана, співав, кусаючи її губу, і зараз це пригадуєш, а ще піднімався сходами, так, піднімався ними, торкався рукою скляної кулі, що висить там, де починаються перила, та потім Мішель сказала, що в її домі нема ніякої скляної кулі.
П’єр злазить з банкетки, йде за цигарками. Зрештою Мішель також небагато знає про нього, вона зовсім не допитлива, хоча і має цю уважну і серйозну манеру слухати зізнання, цю здатність розділити мить життя, хоч що б то
