Таємна зброя - Хуліо Кортасар

в яку мить він її закурив, куди викинув недопалок. Можливо, абсурдні цифри, які інколи з’являються у його снах, є проявами цієї невмолимої бухгалтерії. «Але тоді Бог існує», — думає П’єр. Дзеркало у шафі повертає йому його усмішку, змушуючи, як завжди, перемінити вираз обличчя, відкинути назад пасмо чорного волосся, яке Мішель погрожує зістригти. Чому Мішель не приходить? «Чому не хоче увійти в мою кімнату», — думає П’єр. Але для того, щоби одного дня мати змогу зістригти йому пасмо волосся, їй доведеться увійти до його кімнати і лягти на його ліжко. Високу ціну платить Даліла, просто так до волосся чоловіка не підберешся. П’єр каже собі, що він дурень, коли думає, що Мішель не хоче піднятися в його кімнату. Ця думка прозвучала глухо, наче здалеку. Іноді думкам, схоже, доводиться прокладати собі шлях через незліченні перешкоди, аби їх почули. Безглуздя — думати, що Мішель не хоче піднятися в його помешкання. Вона не приходить, бо стоїть перед вітриною магазину клямрових виробів чи ще якоїсь крамнички, захоплена спогляданням маленького порцелянового тюленя чи літографії Цзяо-Вукі. Йому здається, що він її бачить, та водночас він усвідомлює, що уявляє собі двостволку — саме тоді, коли ковтає цигарковий дим і почувається немов пробаченим за своє глупство. У двостволці немає нічого дивного, та що може робити о цій порі і в його кімнаті думка про двостволку, це відчуття, ніби здивування. Він не любить цю пору, коли усе забарвлюється у лілове, в сіре. Він ліниво простягає руку, аби ввімкнути лампу на столі. Чому Мішель не приходить? Вона вже не прийде, марно і далі її чекати. Треба думати, що вона і справді не хоче до нього прийти. Ну-ну. У цьому немає нічого трагічного; ще один коньяк, розпочатий роман, спуститися щось з’їсти у бістро Леона. Жінки завжди будуть однакові, в Ангієні чи Парижі, юні чи дорослі. Його теорія виняткових випадків починає розсипатися на порох, мишка задкує, перед тим як потрапити в мишоловку. Але яку мишоловку? Як не нині, то завтра, рано чи пізно… Він чекав її від п’ятої, хоча вона мала прийти о шостій; він спеціально для неї розгладив синє покривало, як ідіот, виліз на стільця з пір’яною мітелкою, щоби зняти непомітну павутину, яка нікому не заважала. І було би так природно, якби у цю саму мить вона вийшла з автобуса у Сен-Сюльпіс і підходила до його дому, затримуючись перед вітринами чи дивлячись на голубів на площі. Немає жодної причини, щоб вона не хотіла піднятися до нього в кімнату. Ясна річ, також немає жодної причини думати про двостволку або вирішувати, що цієї миті краще почитати Мішо, ніж Грема Гріна. Миттєвий вибір завжди тривожить П’єра. Не може бути, щоб усе було безпричинним, аби проста випадковість визначала Гріна супроти Мішо, Мішо супроти Ангієна, тобто проти Гріна. На, маєш: сплутати таку місцевість, як Ангієн, з таким письменником, як Грін… «Не може бути, щоб усе було таким абсурдним, — думає П’єр, викидаючи цигарку. — Якщо вона не прийшла, отже, у неї щось сталося, і до нас обох це не має жодного стосунку».

Він спускається на вулицю, якийсь час стоїть у брамі. Бачить, як загорається світло на площі. В Леона майже нікого нема, коли він сідає за столик на вулиці і замовляє пиво. Звідти, де сидить, він може бачити вхід до свого будинку, тож якщо вона ще… Леон говорить про Тур де Франс; приходять Ніколь з подругою, флористкою із хриплим голосом. Пиво крижане, варто буде замовити сосиски. У дверях його дому син консьєржки скаче на одній нозі. Коли стомлюється, починає скакати на іншій, не відходячи від дверей.

— Яка нісенітниця, — каже Мішель. — Чому б я не хотіла йти до тебе, якщо ми про це домовилися?

Едмон приносить передполудневу каву. О цій порі майже нікого немає, і Едмон затримується біля столика, щоб розказати про Тур де Франс. Потім Мішель розповідає щось правдоподібне, таке, про що П’єр мав би подумати. Часті зомління її матері, переляканий батько телефонує їй в офіс, бігом в таксі, аби потім виявилося, що нічого страшного, просто запаморочення. Усе це стається не вперше, але треба бути П’єром, щоб…

— Я◦радий, що їй вже краще, — як дурень, каже П’єр.

Він кладе руку на руку Мішель. Мішель кладе іншу руку на руку П’єра. П’єр кладе іншу свою руку на руку Мішель. Мішель витягає знизу свою руку і кладе її згори. П’єр витягає знизу свою руку і кладе її згори. Мішель витягає знизу свою руку і притуляє долоню до П’єрового носа.

— Холодний, як у песика.

П’єр визнає, що температура його носа є незбагненною загадкою.

— Дурник, — каже Мішель, підсумовуючи ситуацію.

П’єр цілує її чоло, волосся. Позаяк вона схиляє голову, бере її за підборіддя і змушує глянути на нього, перш ніж поцілувати її в уста. Він цілує її, потім знову. Пахне чимось свіжим, затінком дерев. «Im wunderschönen Monat Mai…»[23], він виразно чує цю мелодію. Його ледь вражає, що він так добре пам’ятає слова, які тільки після перекладу набувають для нього повного змісту. Але йому подобається мелодія, слова так добре звучать близько волосся Мішель, близько її вологих уст. «Im wunderschönen Monat Mai, als…»

Рука Мішель впинається йому в плече, встромляє в нього нігті.

— Ти робиш мені боляче, — каже Мішель, відпихаючи його, і проводить пальцями по губах.

П’єр бачить знак своїх зубів на краєчку її губи. Він гладить її по щоці і знову легенько цілує. Мішель розсердилась? Ні, не розсердилась. Коли, коли, коли вони зустрінуться наодинці? Йому важко зрозуміти: пояснення Мішель, здається, стосуються чогось іншого. Зациклений на думці, що він побачить її колись у себе вдома, що вона підніметься на п’ятий поверх і увійде до його кімнати, він не розуміє, що нараз усе прояснилося, що батьки Мішель на два тижні їдуть на ферму. Нехай їдуть, так краще, тоді Мішель… Раптом до нього доходить, і він видивляється на неї. Мішель сміється.

— Ти будеш сама в своєму домі ці два тижні?

— Який ти дурненький, — каже Мішель. Виставивши пальця, вона малює невидимі зірочки, ромби, легкі завитки. Звісно, її мати розраховує, що віддана Бабетт буде з нею ці два тижні, адже було стільки пограбувань і крадіжок у передмісті. Але Бабетт залишатиметься у Парижі стільки, скільки вони захочуть.

П’єр не знає того котеджу, хоча уявляв його так часто, що наче вже побував у ньому, він входить з Мішель у невеличку вітальню, заставлену пошарпаними меблями, піднімається сходами, торкнувшись пальцями скляної кулі, що висить там,