Де немає Бога - Максим Іванович Кідрук

Щойно думки про чорношкірого корнера скочили в голову, Лоуренс уже не мав снаги їх позбутися. Спогади про 51-й Супербоул немовби звили кубло з реп’яхів у напрочуд віддаленій частині його мозку, в потемках, звідки він не міг їх видерти, хай як старався. Чомусь — Лоуренс сам насилу в це вірив — те, як його команда програла, важило для нього набагато більше за сам програш. Може, причина крилася в нездоровій публічності — надмірній, майже патологічній цікавості до його персони, що звалилася на Ґрейса після суперкубку. Півроку тому навіть у Портленді ресивера впізнавали не всі, наприклад, на нього не зважала схожа на Pink барменка з кав’ярні на розі 12-ї авеню та Салмон-стрит, або полісмен, який минулої весни зупинив його за милю від стадіону, схоже, зовсім не підозрював, із ким має справу… Після 51-го Супербоулу все змінилося. Впізнавали Лоуренса тепер усі без винятку, та ніхто не спиняв його посеред вулиці, щоб попросити автограф.

5 лютого 2017-го NRG Stadium, Х’юстон, Техас Хвилина до початку 4-ї чверті 51-го Супербоулу

Навіть без гравців на полі стадіон ревів так, що доводилося підвищувати голос, аби тебе чули колеги по команді.

— Вони посадили на лаву 25-го! — Стодесятикілограмовий рудоволосий тайт-енд[75] Раян Фостер стояв просто над Лоуренсом, але той його не чув. — Чуєш, Ґрейсе? — Фостер постукав кісточками пальців по наплічних пластинах ресивера, і Лоуренс нарешті повернув голову. — 25-й на лаві запасних!

Ресивер насупив брови та витягнув шию, намагаючись роздивитися гравців суперника, що збилися докупи за боковою лінією із протилежного кінця поля, проте з лави майже нічого не розгледів і підвівся. Лоуренс ненадовго затримав погляд на шерензі кремезних лайнбекерів[76], а тоді помітив Малкольма Валентайна. Жилавий 25-й номер, згорбившись, сидів праворуч і позаду захисників «Ренегатів», які готувалися вийти на поле, і тупився собі під ноги.

— Він травмувався?

— Ні, — похитав головою Раян Фостер, злиплі від поту пасма впали на лоба. — У тому то й річ! Його прибирають із гри.

— Якого біса? — Лоуренс спохмурнів.

Малкольм Валентайн жодного разу протягом гри не завадив йому прийняти пас і під кінець третьої чверті нагадував вимотаного тореадором бика, але якщо не він, то хто? «Ренегати» не мали інших корнерів, які могли б змагатися з ним у швидкості. Поставити когось на місце Валентайна — це однаково, що залишити в захисті діру із підсвіченим вказівником «АТАКУВАТИ СЮДИ».

— Хто замість нього?

— 21-й у грі, — сказав Фостер. — Валентайна садять, бо він нічого не може з тобою вдіяти.

— Дурня якась. — Лоуренс примружив очі. — А 21-й це…

— Брендон Бартон.

— Бартон? — Ресивер підняв брови. — Хто це?

На той час спогади про шкільного опонента цілковито стерлися з пам’яті.

— Я не знаю. Новачок.

Пролунав свисток. Головний суддя підняв руку, наказуючи гравцям виходити на поле.

— Пішли. — Раян Фостер поторсав Лоуренса за захисний нагрудник. — Збили з ніг, тепер мусимо доламати їм хребта! Ще один тачдаун, і їм кінець, брате!

Рахунок був 17:14 на користь «Загарбників». Крайня атака «Ренегатів» наприкінці третьої чверті захлинулася: «Загарбники» зупинили бостонців на позначці сорок чотири ярди, і тим довелося повертати м’яч. Наступний драйв[77] міг стати для «Загарбників» вирішальним.

— Ага, о’кей, — неуважно зронив Лоуренс.

Йому не вдавалося викинути з голови думки про 21-й номер. Надягаючи шолом, вишукував його серед «Ренегатів», які виходили на поле. Бартон. Брендон Бартон. Ім’я чомусь здавалося знайомим. Лоуренс знов і знов прокручував його в голові, проте витягти що-небудь із надміру наелектризованого мозку не спромігся — спогади були тьмяними й невиразними, наче вкриті товстим шаром криги, — і ресивер зосередився на іншому. Новачок. Як можна кидати необстріляного новачка в таку м’ясорубку? Це ж Супербоул!

Ґрейс мотнув головою, переконуючись, що шолом добре закріплено, після чого рушив до поля. За крок від крайки хтось смикнув його за передпліччя. Ресивер озирнувся — за ним стояв координатор нападу Рон Метьюз.

— Білл Вентрон виводить Валентайна з гри, — зсунувши однобічний навушник із товстим амбушюром і вигнутим до рота мікрофоном на потилицю, заторочив Рон. — Замість нього Бартон. Темна конячка, проте я сумніваюся, що в нас із ним виникнуть проблеми.

Гравці в біло-синіх шоломах з емблемою «Ренегатів» поволі займали позиції вздовж лінії зіткнення, проте ресиверу ніяк не вдавалося відшукати серед них 21-й номер.

— Так, тренере.

Лоуренс подумав, що тренер «Ренегатів» не ризикне вивести Бартона проти нього. Найімовірніше, новачок розташується на позиції сейфті[78], а його прикриватиме хтось інший.

— Ми нічого не змінюємо, — пояснив Рон, — просто пам’ятай, що проти тебе тепер грає інший корнер.

Лоуренс кивнув. Рон штовхнув його в плече, випроваджуючи на поле.

Тієї самої миті головний суддя дав свисток, і на велетенському чорно-білому табло за заліковою зоною «Ренегатів» пішов відлік часу, відведеного на підготовку розіграшу. Двадцять п’ять секунд.

Команда нападу згуртувалася довкола Джареда Коузера, височенного квотербека[79] «Загарбників». Той опустився на коліно — шоломи зімкнулись над ним — й озвучив схему першого розіграшу:

— Load Right J-26, Power Boss! On two[80].

Гравці плеснули в долоні та підтюпцем розбіглися на позиції. Лоуренс розмістився ліворуч на лінії зіткнення. Він був у міру розслабленим, оскільки оголошений Коузером код відповідав виносному розіграшу на правому фланзі. Від Лоуренса вимагалося лиш якомога довше відволікати на себе корнера та сейфті біля лівої бровки.

Ставши на позицію, ресивер обстежив глибину поля. Хотів зрозуміти, куди Білл Вентрон, тренер «Ренегатів», поставив 21-й номер. Не знайшовши корнербека, Лоуренс вирішив, що Раян Фостер і Рон Метьюз помилилися, і 21-й залишився на лаві за бровкою, а тоді перевів погляд на свого опонента й від несподіванки вирячився. Навпроти нього, ледь нахиливши тулуб і скоса дивлячись на центрального лайнмена, стояв Брендон Бартон.

Лоуренс одразу його впізнав — чорношкірий корнер із муніципальної школи Віксбурга. Втім, що-небудь подумати чи тим паче промовити ресивер не встиг. Джаред Коузер ковзнув поглядом по застиглих на стартових позиціях уздовж лінії зіткнення гравцях, упевнився, що кожен на своєму місці, прогорлав «Set!»[81] і майже відразу виплюнув подвійне «Hut-hut!»[82]. Після другого «hut» центральний лайнмен скинув Джареду м’яч, і розіграш почався. Щойно м’яч зрушив із місця, лінії вишикуваних один навпроти одного дебелих лайнменів зійшлися — у повітря над газоном вихлюпнулася суміш розлюченого рохкання, гарчання й утробних стогонів. На правому фланзі лінії зіткнення лайнмени «Загарбників» намагалися зім’яти та відтіснити своїх опонентів. Їм це вдалося, й утвореного коридору якраз вистачало, щоби