Де немає Бога - Максим Іванович Кідрук

Радникові міркування перервало пронизливе собаче виття. Клаус підскочив на кріслі, брови вигнулися над холодними очима двома дугами. Він перевів погляд на пасажира на 1J, який почав заливатися віскі, щойно лайнер відірвався від землі, — той із роззявленим ротом витріщався на нього.

— Was ist das?[72] — почулося з-за спини.

То був Олівер. Клаус не озирався, проте здогадався, що його підопічний сів. Це ж треба, щоб саме в цьому літаку…

— Я не знаю, — проскрипів радник. Він усе ще не наважувався поглянути на Олівера.

— Звідки це? — Олівер Морґенштерн крутив головою. — Цей якийсь запис?

Виття посилилося. Кілька пасажирів натиснули кнопку виклику стюардеси. З бортової кухні, що відмежовувала салон першого класу від кабіни пілотів, долинуло тихе бемкання. За мить шторки смикнулися, з-за них вийшла стюардеса. Найближчим до неї кріслом, над яким горів індикатор виклику, виявилося місце 1J. Дівчина всміхнулася до Парамонова.

— Так, пане, я вас слухаю.

— Вас нічого не напружує? — Парамонов розмовляв англійською, проте сп’яну язик заплітався, і коли спотворені російським акцентом слова долетіли до Клауса, той скривився.

Олівер Морґенштерн голосно чхнув, і це додало ситуації комічної сюрреалістичності.

— Перепрошую? — дівчина тягнула час.

Росіянин, наче бездарний актор, різко підвищив голос:

— Собаче, бляха, виття! Ви його не чуєте?

— Ні, я… тобто так. Я чую його.

Проходом між кріслами наблизився м’язистий юнак у чорних спортивках-галіфе та синій футболці із зображенням закутого в білі лати штурмовика із «Зоряних воєн». Лоуренс Ґрейс. Ресивер сперся на пластикову стійку, що відгороджувала місце 1J, краєчки його губ химерно подриґували. Якщо то була посмішка, то, певно, найгірша на світі.

Олівер став над своїм місцем і вп’явся поглядом в американця.

— What are you laughing at?[73] — запитав він англійською.

Через закладений ніс запитання прозвучало гугняво, і Лоуренсова посмішка поширшала. «Бо я лечу на собачі бої, і цілком імовірно, це один із собак, за яким спостерігатиму».

— Та просто кумедно.

Олівер збілів.

— Кумедно що?

Лоуренсові так і кортіло розбовкати про бої в Пекіні, збити пиху із пришелепкуватого напівкровки, проте хлопець добре пам’ятав історію Майкла Віка[74], тож, попри те, що пасажир був не американцем, притримав язик за зубами.

Завивання між тим не стихало. Звівши брови, Парамонов чекав на продовження.

— Напевно, це чийсь собака у відділі багажу. — Стюардеса не ховала погляд, на її губах усе ще трималася усмішка, хоча голос звучав дещо збентежено.

Парамонов розтулив рота, щоб відповісти, та його випередили німці. Олівер і Клаус заговорили водночас, і їхні запитання злилися в одне.

— З ним щось сталося?

— Ви впевнені, що з ним усе гаразд?

Дівчина кивнула:

— Я повідомлю командира екіпажу.

І зникла за шторками.

Вона повернулася за півхвилини.

— Просто під нами передній вантажний відсік, — стюардеса пояснювала різко, наче захищаючись. — Один із пасажирів подорожує з великим собакою, за правилами таких тварин можна перевозити лише в багажі. Відсік під тиском, температура всередині кімнатна. Я також запевняю вас, що перед вильотом тварину напоїли та нагодували, перед посадкою дали побігати, крім того, клітка достатньо велика, щоб вона могла вільно встати та розвернутися, тобто…

— Тобто ми слухатимемо це, — посміхаючись, Лоуренс Ґрейс махнув рукою в той бік, звідки долинало протяжне скигління, — аж доки не прилетимо до Пекіна?

Дівчина замовкла. До такого її не готували, вона не знала, що відповісти.

— Припини, — осадив Лоуренса Парамонов. — Що ти пропонуєш? Розвернути літак до Дубая? Через собаку?

— Ніхто не пропонує повертатися, — встряв Волкенхорст, — ми просто хочемо переконатися, що із собакою все гаразд.

— Запевняю вас… — почала стюардеса, та Лоуренс знову її обірвав.

— Ну, звісно, все гаразд. Просто закортіло поспівати.

Олівер поглянув на ресивера так, ніби хотів задушити. Волкенхорст проігнорував американця.

— Ми можемо якось потрапити до багажного відсіку? — запитав радник.

— На жаль, це неможливо. Лише після приземлення.

Олівер подивився на стюардесу. Запалені, налиті кров’ю очі сльозилися.

— Так не можна. Він так виє… з ним точно не все гаразд. Ми не можемо просто сидіти й нічого не робити. Ми не можемо просто слухати це.

— Я сподіваюсь, він затихне, — сказала стюардеса.

— Аякже, — у голосі проступило роздратування, — затихне, коли знесиліє або взагалі помре. А що, як він заплутався в чомусь і задихається.

— Олівере… — Клаус спробував заспокоїти підопічного.

— Я запевняю вас… — знову озвалася стюардеса.

Та Олівер відмахнувся.

— Ви не знаєте! Ви не можете знати, що із собакою. Ми мусимо сісти в найближчому аеропорті та з’ясувати.

— Ні! — Анна Янголь підхопилася зі свого крісла. Широко розплющені очі хворобливо блищали. Стюардеса та чоловіки повернули до неї голови. Її вигук прозвучав майже непристойно різко, й упродовж кількох секунд ніхто не сприймав його за частину розмови. Ніхто не розумів, що їй треба. — Не можна приземлятися!

— Чому? — крізь закладений ніс прогугнив Олівер.

Анна застигла із роззявленим ротом. Мала такий вигляд, ніби перебувала в чужому тілі, й дивилася на Олівера із дивним, напрочуд сильним виразом, якого той не міг збагнути. Обличчя бліде, вицвіле, немовби рештки графіті на облупленій стіні. Зрештою, нічого не сказавши, вона потупила погляд, і тоді виття раптово обірвалося.

Чоловіки перезирнулися. Стюардеса полегшено видихнула. Клаус Волкенхорст навіть посміхнувся; посмішка розпалила в Оліверові почуття ворожості, проте він промовчав. Розмова припинилася, і за чверть хвилини Клаус мовив:

— Гадаю, інцидент вичерпано. — Він поглянув на Анну: — Ми далі летимо до Пекіна, — потім повернувся до Олівера: — І з собакою все гаразд.

Лоуренс Ґрейс підморгнув стюардесі й попрямував до свого місця.

31 хвилина після зльоту

Хляпнувшись у крісло, Лоуренс спостерігав, як вмощується на своєму місці Олівер Морґенштерн. Якийсь час ресивер намагався уявити, якою була б реакція того пришелепи, якби він таки розповів про собачі бої.

За мить до того, як Лоуренс відвернувся до вікна, у його голові спалахнуло дивакувате припущення: а що як собаку, чиїм виттям вони мали приємність насолодитися, везуть на бої до Пекіна? На обличчі проступила єхидна посмішка. Він чимало віддав би, щоб побачити вираз обличчя напівкровки в той момент, коли хтось каже йому, що собака, заради якого він рвався посадити пасажирський літак, стік кров’ю в бійцівській ямі на задвірках задрипаного готелю в нетрях району Фентай на південній околиці китайської столиці.

Одначе посмішка швидко сповзла з лиця. Між грудьми та животом поступово загусала вже звична для останніх тижнів важкість від роздратування, цього разу через те, що Гарді не встиг надіслати запис із розправою пакистанського мастифа над тристафунтовим ведмедем. Лоуренс прикрив очі долонею та спробував зосередитися на тому, що він відчував би, переглядаючи відео, проте марно. Натомість