Де немає Бога - Максим Іванович Кідрук

Олівер почав звичайним хлопчиком на побігеньках — передруковував проекти законів, які розглядали депутати ландтагу, допомагав установлювати рекламні плакати перед виборами тощо, — проте вже за півроку Гельмут довірив синові редагувати тексти своїх виступів і партійні прес-релізи.

Олівер багато читав, грамотно писав і мріяв, що колись буде письменником, але нікому цього не розповідав, бо побоювався розчарувати батька. 1992-го, коли Олівер навчався в останньому, тринадцятому класі гімназії, Гельмут дедалі частіше брав його із собою до ландтагу, де захоплено пояснював, як функціонує політична система Баварії. Хлопець розумів, що мусить поговорити з батьком, але ніяк не міг обрати нагоду. Він не знав, як сказати, що не допомагатиме Гельмуту в ХСС і не вступатиме до LMU[70], принаймні не на факультет соціальних наук. Зрештою Олівер обрав вечір, коли сім’я влаштовувала коктейльну вечірку для друзів, сподіваючись, що батько буде напідпитку й це полегшить розмову. Проте задовго до завершення вечірки Гельмут Морґенштерн покликав сина й узявся вихваляти його перед гостями. Усередині в Олівера все обірвалося. Та мить, коли батько, вчепившись у його плече, окрилено розписував посоловілим бюргерам, яких висот досягне його хлопець у політиці, стала найгіршим спогадом усієї юності: Олівер зіщулювався, буквально зсихався під променями щирого батькового захвату. Того вечора він так нічого й не сказав.

Друга невдала спроба порвати з політикою припала на квітень 2008-го. Той рік узагалі почався дуже важко. У січні, після чотирьох років виснажливої боротьби, Яра Антар померла від ангіосаркоми[71]. Пухлина буквально задушила її, пронизавши метастазами легені, печінку, нирки, кістки та мозок. Тож коли Гельмут Морґенштерн, якому в травні мало виповнитися шістдесят три, ненав’язливо запропонував синові спробувати сили у виборах, той, щоб не засмучувати батька, погодився. І хай як це дивно, розмову, під час якої Олівер опинився за крок від того, щоб відмовитися, завів саме Гельмут.

Усе відбулося за день до офіційного висунення Олівера кандидатом у депутати. Вони зібралися на вечерю в обідній залі Гельмутового будинку на півночі району Боґенгаузен. Як завжди після смерті Яри втрьох — Гельмут, Олівер і його дружина Турід. Якийсь час їли мовчки, а потім Гельмут відклав виделку й тихо мовив:

— Тобі це не подобається.

Пояснювати потреби не було — обоє розуміли, про що йдеться. Попри те що Олівер понад десять років працював у апараті ХСС — після університету писав усі батькові промови, після тридцяти допомагав із SMM, тобто із маркетингом у соцмережах, — до квітня він офіційно не був членом партії. Членський квиток йому вручили менш як тиждень тому.

Олівер повільно звів голову.

— Я готовий працювати в апараті, але виступи, інтерв’ю… стежити за кожним словом… це не для мене.

— Не розумію… тобі гарно вдається. — Гельмут сидів із розгубленим, заледве не нещасним виглядом; тієї миті він уперше осягнув, скільки років примушував сина робите те, що йому не до вподоби, хоча більше за це його налякало усвідомлення, що його синові вже тридцять чотири, а він жодного разу не поцікавився, чому той хотів би присвятити життя. — Я ще не бачив, щоби хтось тримав аудиторію так, як ти.

В Олівера стислося серце.

— Річ не в тім. Я знаю, що це так. Просто… — він опустив очі в тарілку, — я не люблю людей.

Гельмут несамохіть пригладив пальцями схоже на пух, ретельно зачесане волосся. Він завжди, навіть за вечерею у себе вдома, мав ідеальний вигляд. Здавалося, наче щоразу, виходячи до туалету, він потай причісується та підпрасовує сорочку.

— Пекар може не їсти хліба, торговець рибою може ненавидіти суші, я знаю продавця книг, який не читає навіть бульварних газет, то чому ти думаєш, що політик повинен любити людей? Твоє завдання не любити їх, а робити так, щоб їм жилося краще.

Олівер подивився на батька, перевів погляд на Турід. Він усе чекав, коли хтось скаже йому: «Ну, гаразд, твоя правда, ми дарма це почали», проте вони мовчали. Олівер не міг зробити цього сам, не міг промовити категоричне «ні» першим: він надто любив батька. Тож роздратований беззмістовною мовчанкою виплюнув:

— А ти?

— Що я?

— Тобі теж це не подобається, — Олівер говорив не притаманним йому різким тоном. — Я ж бачу. Особливо останнім часом.

— Ну… — Гельмут замовк. Жодної думки не відображалося в порожніх очах. — Багато чого змінилося відтоді, як я починав.

— То чому не облишиш усе? — Олівер кисло посміхнувся й невдало пожартував: — Клаус не дозволяє?

Його батько сердито рохнув:

— Клаус робить свою роботу, — потім закінчив уже спокійніше: — Ти ж знаєш мою відповідь: є лінія, перетнувши яку, ми вже не можемо змінитися.

Олівер подумав, що це не так, — ніколи не пізно змінитися, — проте змовчав. Він хоч сам у це вірить? На тому коліщатка розмови застопорилися.

Утретє покінчити з політикою Олівер намагався після смерті батька. Гельмут ніколи не говорив про проблеми зі здоров’ям, але після смерті Яри марнів із кожним днем, вицвітав, як покинута на сонці стара фотографія. Уранці 4 лютого 2011-го він, як завжди, поїхав на роботу, о чверть по десятій йому стало зле, і хоч викликали швидку, медики не встигли. Коли реанімобіль примчав до ландтагу, Гельмут Морґенштерн уже був мертвий. Серцевий напад.

Цього разу Олівер вирішив безповоротно. Через два тижні після похорону батька він розповів дружині, що не братиме участі в наступних виборах і вийде з ХСС по закінченню свого терміну в ландтазі. Ще за тиждень повідомив Клауса. Гельмутів радник був не в захваті, та не відмовляв його. А потім, 13 березня 2011-го, несподівано занедужала Турід. Перші симптоми нагадували звичайний грип — три дні жінка провалялася з температурою в ліжку. Коли на четвертий день температура не знизилася, Олівер повіз дружину до лікарні, і там почалося пекло, отямитися від якого він не зміг дотепер. 18 березня стан Турід різко погіршився — температура підскочила до сорока, — її перевели до палати інтенсивної терапії та під’єднали до апарата штучної вентиляції легень. Поки лікарі з’ясовували, що відбувається, Турід через крапельницю вводили п’ять різних антибіотиків. На ранок 19-го Турід почала марити, дихання стало сухим і спорадичним. Олівер погано пам’ятав той день, усе пливло перед очима, він споглядав світ наче з іншого виміру. Він слабко пригадував, як двоє лікарів у блідо-зелених халатах пояснювали, що щось атакує тіло його дружини, проте