Світ не створений - Мирослав Лаюк

Горбата Василина розказувала Інні й Сергієві, як тиждень тому зловила чорну карпатську гадюку. Тепер мала на холодильнику трилітрову банку зі заспиртованою змією.

— Подоїла козу Варварку під вербою, несу відро з молоком, аж тут на камінні ця подружка, — вигрівається, як на морському курорті.

— І ви відро з молоком не випустили від страху?

— Ти що? Молоко — це біле золото! Тут поселилися недавно якісь із Харкова, знаєте скільки вони мені за літр молока дають? Не знаєте! То й не розумієте, чого молоко не випустила. Значить, поклала я відро в тіньочку, а сама побігла до стодоли по лопату. А потім до хати — і шукаю чистої банки. Ну не єдріж вашу мать — нема. Усе порозбирали. От приходять за молоком, беруть з банкою, а потім не повертають. У мене ані посудини не було, все чимось заповнене — саме варила аджику для закруток, плюс борщ. Сливову аджику — це тепер наймодніша консервація! То заледве банку знайшла — і до моєї подружки пішла. Я її давно чекала — хотіла собі гадину мати.

— Нащо? Ви ж казали, що захищалися.

— Та почуєш зараз, нащо! Дай сраці сіна! У тебе, бачу, шило там муляє…Підійшла туди — а гадина й далі вигрівається, кішка яза!

— Хто?

— Та кажуть у нас тут так — кішка яза! А ще — пожєриста, пожеєриста — хто як любить…Я беру лопату і її легенько придавлюю коло голови — так: чік! А потім присовую банку, запихаю гадину всередину, а зверху — капронову кришку. Вона ще пару хвилин пролежала спокійно — певне, вдавала мертву, артистка. А потім як починає там вигулювати! Ох ти ж опа-на! І таку там дає румбу, що банка ледь не перевертається.

— А чого ви її одразу не вбили?

— Бо лікарство не вийде! А ще, кажуть люди, якщо вдарити змію, то на запах її крові сповзеться все зміїне царство. Мені того треба? Аби вони мені козу у вим’я вкусили? Чи щоб вночі до хати заповзли й мене в артерію дзьобнули? Усього зміїного царства не потребую — лиш одну-дві. На лікарство.

— І як ви робили з неї ліки?

— Іду до Данила Барсука, сусіда мого, що самогонку продає. Він мені два півтаралітрові гумаки й видав. Приходжу — а гадина не вспокоїлася: шипить, собака, шипить на мене! Зараз тобі дам, сучко, — на мене шипіти! Вона так ще пару днів сиділа. Я спати вночі не могла від того шипіння — вату у вуха затикала, але не помагало. Далі — знайшла шприц, що лишився з того часу, як мені уколи від радикуліту робили. Пробила капронову кришку, уприснула в банку три літри горілки. І тепер маю лікарство від раку!

— А як ним лікувати? Це вміє лише Євдокія згори? Ви їй цих заспиртованих змій приносите?

— Фі-і-і. Та я теж умію лікувати. Але всі бачать, яка я страшна, і втікають до Євдокії. Ось гляньте на мене: до чого крива, до того лице схоже на лопатку, на яку кочегари вимітають попіл з печей.

— Ви себе занадто ганите.

— Ну, тоді скажіть, що я — міс вселенна! Скажете?

— Краще покажіть, як до Євдокії іти?

— І ви туди ж? Кажу — я сама вмію лікувати!

— Та нам треба саме Євдокія, мусимо з нею поговорити.

— Ну, як знаєте, ходімо.

— Так що ви зі змією будете робити? Лікувати нею людей?

— Казала ж — до мене ніхто не йде, бо я горбата й страшна. Тому збираюся цю гадину продати.

— Євдокії?

— Ха! Ніколи у світі я б цій шарлатанці не продала! Вона нічого не знає лікувати! Я маю одну справжню дохторьку — от вона вміє, вона пухлину наскрізь бачить — і знищує. Їй і продам.

— Продайте мені!

— Навіщо? — здивувався Сергій.

— Ой, бідна! Нарешті я допетрала! Усе цей Чорнобиль! Нещасні діти!

— Та ні, я не хвора. Мені треба для інсталяції.

— О-о-о! — з розумінням похитала головою Василина. — Двісті доларів!

— Та що ви?!

— Багато? Ну, давай 150! Остання ціна!

Зійшлися на 700 гривнях. Горбата жінка відвела їх до дороги, що вела стрімко вгору. Наприкінці путі мала жити та, що лікує зміями.

— А ми точно дорогу не переплутаємо?

— Якщо заблудитеся — ідіть у бік вежі.

— Якої вежі?

— Там така буде блимати, вежа для мобільного зв’язку. Скоро Євдокії саму себе треба буде лікувати — випромінювання від вежі викликає онко.

— І місцеві погодилися, щоб тут ставили вежу? Це ж потрібен дозвіл від тих, хто живе неподалік.

— Підкупили їх за дешево, як сучок…Забула сказати: будьте обережні, бо вчора просто до дому нашої продавчині забігла олениця — поранена, з боком закривавленим.

— Вовки загнали?

— Які вовки? Вовків у Карпатах давно вистріляли! Тепер тут князюють здичілі пси. Збираються в зграї, блудять лісами й шукають, де є що їстівне. Потім нападають. Колись людина приручила вовка і перетворила його на пса. А тепер пси поволі перетворюватимуться на вовків…Ну добре — позаяк ви в мене гадину купили, то дам від них зброю. Ви курите? — звернулася до Сергія.

— Я курю, — відповіла Інна.

— Фе-е-е! Така гарна дівка. Які діти могли б вийти — мов писанки! Знаєш, що той дим всі жіночі органи смолою прокурює, і дитина потім чорна родиться? Чорна, геть чорніська, як дупа мавпи, буде!

— Люблю чорний колір.

Горбата Василина поклала на долоню Інні три зелені запаяні трубки з рожевими наконечниками.

— Це петарди, дитинко! Піх-пах, трах-бах! Якби не обміняла попаді рушницю на шубу, то стріляла б зі ствола. А так, коли половик на курей нападає, я кидаю петарди. В одного хижака раз серце розірвалося. Я й обміняла тушу того птаха Барсуку на три гумаки самогонки — він з половика опудало зробив і на телевізорі як прикрасу виставив!

— І пси від петард втечуть?

— Та мали б, суки-собаки.

У Франківську вони побачили, що баба Надя зовсім не мала на меті щось приховати. Вона могла розказати цю історію завжди, однак ніхто попросту не питав. Інні завжди здавалося, що, найімовірніше, її мама й сама не була певна, хто створив їй цю проблему — дитину. Однак батько Інни мав ім’я, його тіло займало місце у просторі, і він міг заповнити кілька якщо не сторінок, то хоча б абзаців Віриної біографії.

Отже, Дмитро працював молодшим інженером на ЧАЕС, жив на державній квартирі, харчувався у ресторані й у вихідні катався на катері. Віра, коли жила біля Прип’яті, теж у вихідні