Судний день - Ярослав Іванович Ярош

Левченкові стало смішно: хитрий гаспид, ух хитрий. Але виду не подав. Федір вихопив книгу з Грицькових рук – кинув геть, а сам зсупив суворо брови, поклав руку на руків’я шаблі.

– Молися, єретичний сину.

– Добре, зачекайте, – пробурмотів орендар, побачивши, що смерть нависла над ним. – Там, у перинах. Я готовий поділитися з вами.

– Не з нами, – заперечив Гаранджа. – Ці гроші підуть на потреби конфедерації.

Орендар і справді почав ділитися, під притиском довелося виказати ще кілька своїх сховок. Тим часом Гаранджа нищив усі папери, якими орендар тримав людей у своїй неволі.

Знищивши усі документи, перевдягнені козаки зсипали всю здобич в мішок, також набрали з корчми харчів, а Аврамка зв’язали.

– Гаразд, орендарю, – мовив Моторний. – Поки що ми тобі вибачаємо. Але надалі – пильнуйся: не дай Бог, щоб ти ще хоч одну людину скривдив, обдурив. Дізнаємося – гаплик тобі!

Зв’язали, натягли мішок на голову і кинули в підвал.

– У стайні є коні, – забираємо, – і гайда, будемо вимітатися звідси, – скомандував Гаранджа.

Вони рушили нічним містечком: троє вершників і Петро Борщик на бричці.

– Що це таке було? – запитав Левченко дорогою.

– Ти ще не знаєш, братику. Тут, у лісочку, товариство добре зібралося – десь із півсотні буде. Панів поволі скубемо, орендарів трусимо – роботи вистачає, – розповів поспіхом Гаранджа.

– Приєднуйся – отаманом будеш, – долучився і Моторний.

Корчма була поза замковими мурами, тому дорогу до лісу вже нічого не могло перекрити, крім… Крім нічної сторожі. Шляхтич та п’ятеро жовнірів ішли по дорозі назустріч гайдамакам.

– Тихо, сам говоритиму, – попередив Левченко.

Вартові перекрили їм дорогу.

– Чолом, панове! Кажіть мені зараз, чиї ви! Чи сторону короля тримаєте, чи шляхетської конфедерації?! – нічого не чекаючи, першим по-польськи гукнув Іван п’яним голосом.

– А що? – запитав довудця.

– Відповідай, пан, коли тебе шляхтич питає. Чи ти за зрадника короля, чи за вольность і шляхетську конфедерацію?

– Ну, за шляхту, а що? – знову перепитав пан.

– Що-що, на5 тобі, за вірність ойчизні випий собі доброго меду.

Іван витяг кілька монет, дав пану.

– Слава Ойчизні!

Левченко зострожив коня і поїхав повз спантеличених вартових, козаки поспішили за ним. Жовніри лише подивилися їм вслід, знизуючи плечима…

Світало. Сонце помаленьку вставало з-за Великого Лугу. З Дніпра і Підпільної підіймався густий-густий туман, що покрив своєю пеленою плавні: день мав би видатися погожий. Струмки і потічки дзвінко стікалися до річки Підпільної, а та текла собі до Дніпра. Дід Славута позатоплював своїми каламутними весняними водами, що йшли швидко і шумно на південь, прибережний очерет та верболіз.

Скоро туман піднявся, відступивши перед сонячним промінням, що з кожним весняним днем ставало все сильнішим і нахабнішим.

Степ був іще голий, розгрузлий, але вже живий. Степ дихав. Він вдихав у себе свіже повітря весни, потроху висихав, грівся, готуючись у скорому часі покритися різнотрав’ям, зіллям, пташиним щебетом.

Плавні також оживали. Осика, верболіз, ліщина розправили свої віти після довгої зими, пробудилися із зимового сну. Сік почав бігати по їхніх жилах. Ще трохи – і деревця вкриються бруньками, потім – листям. Поприлітають журавлі, кулики, дикі гуси, лебеді та інше птаство.

Ключ журавлів летів над Диким Полем. Птахи поверталися з теплих бусурманських країв в Україну, на ясні зорі, на тихі води, у край хрещений. З висоти їм добре було видно і Дніпро, і неозорий степ, і плавні, і Великий Луг, і скелі Кічкасу, і ревучі пороги, і великі Дніпрові острови. А ось і вона, рідненька, – Запорізька Січ. Журавлі курликали і курликали, літаючи колами над кошем і ніби вітаючись із давніми друзями, яких не бачили цілу зиму. Ось вони, рідні журавлиному серцю місця, ось вона, сторона рідна.

З висоти кіш нагадував великий мурашник. Поміж куренями, будинками старшини, майстернями, на майдані, біля церкви, а також коло валів та на пристані мурашилися січовики у різнокольоровому одязі. Вони як вільні люди не любили одягатися у сіре, були невибагливі в побуті, але веселі, винахідливі, дотепні…

Почувши у чистому небі курликання, один з молодих козаків, кремезний, ніби молодий дуб, – приклавши долоню до очей, подивився на небо. Запорожець посміхнувся від вуха до вуха: був схожий на малого хлоп’яка – товсті щоки, пухкі губи, ніс картоплиною, очі сині. Сам козак був русявим. Він поклав два пальці в рот, пронизливо свиснув, а тоді зняв свій червоний каптан і почав вимахувати, крутити над головою, ніби відповідаючи на привітання. Інші січовики також позадирали голови й побачили журавлиний ключ. Вони почали весело вигукувати, свистіти, реготати. Тут ніби все січове лицарство висипало з куренів на вулиці, щоб привітатися з журавлями. Козаки сміялися, ніби малі діти тішилися, обіймались. Кошем залунала голосна пісня: