Хатина дядька Тома - Гаррієт Бічер-Стоу
— Ну що, чужинцю, як живете? — обізвався вищезгаданий пан, на знак вітання пальнувши тютюновою жуйкою в бік прибульця.
— Дякую, добре, — відказав той, стривожено відсуваючись далі від такого вітання.
— Що новенького? — запитав співрозмовник, витягши з кишені брусок пресованого тютюну й великий мисливський ніж.
— Та начебто нічого, — відповів прибулець.
— Жуєте? — спитав кентуккієць, по-братерському простягаючи літньому подорожньому частку свого тютюну.
— Ні, дякую, мені шкодить, — сказав той, обережно відстороняючись.
— Шкодить? Та невже? — невимушено промовив його сусід і запхав до рота чималий шмат тютюну, щоб знову наготувати жуйки для загального добра.
Літній подорожній щоразу аж здригався, коли довготелесий сусід вистрілював у його бік. Нарешті той помітив це і великодушно повернув свою артилерію під іншим кутом, узявшись обстрілювати камін з таким воєнним хистом, що його цілком вистачило б на здобуття ворожої фортеці.
— Що там таке? — запитав літній подорожній, побабчивши, що кілька чоловік стоять перед великою об’явою на стіні.
— Негр утік! — коротко відказав один з того гурту. Містер Вілсон — так звали літнього подорожнього — підвівся, дбайливо поправив валізу й парасольку, потім неквапливо дістав з кишені окуляри, насадив їх на ніс і аж тоді прочитав:
«Утік від нижчепідписаного молодий мулат, на ім’я Джордж. Зріст — шість футів, шкіра світла, волосся каштанове, кучеряве. Досить здібний, гарно говорить, уміє читати й писати: Очевидно, видаватиме себе за білого. На плечах і спині має глибокі рубці. Права рука таврована літерою «Г». Сплачу чотириста доларів за нього живого і стільки ж за переконливе засвідчення його смерті».
Літній подорожній упівголоса прочитав об’яву від початку до кінця, неначе хотів завчити її напам’ять.
Цибатий вояк, що взяв під обстріл камін, спустив додолу довжелезні ноги, підвівся на весь свій велетенський зріст, а тоді підступив до тієї об’яви і влучним, точно розрахованим пострілом заліпив у неї чималий заряд тютюнової жуйки.
— Отаке моє слово! — коротко мовив він і повернувся на місце.
— Чого це ви так, чужинцю? — запитав господар.
— Я б залюбки плюнув отак і на того, хто написав цього папірця, коли б він був тут, — спокійно відказав довготелесий, знову беручись різати тютюн. — Хазяїн, що має такого хлопця й не дасть собі з ним кращої ради, цілком заробив, щоб його втратити. А оці об’явки — ганьба для всього штату Кентуккі. Ось що я вам скажу, коли хочете знати!
— Та воно правда, — озвався господар, записуючи щось до своєї книги.
— Я сам маю цілу ватагу негрів, панове, — провадив далі довготелесий, поновлюючи обстріл каміна. — То я завжди кажу їм: «Ну, хлопці, — кажу, — тікайте! Тікайте хоч зараз! Я й не подумаю за вами гнатися!» Ось як я вдержую їх при собі. Досить їм знати, що вони вільні втекти коли схочуть, і вони вам ніколи не втечуть. До того ж я виправив їм усім визвільні листи на випадок, як мене десь приб’ють, і вони теж про це знають. Можете мені повірити, чужинцю, що в нашій окрузі ніхто не має з негрів такого прибутку, як я. А оце недавно мої хлопці їздили до Цінціннаті продавати коней, аж на п’ятсот доларів, то повернулися вчасно і всі гроші привезли як є. Та воно й не диво. Будеш до них, як до собак, то вони тобі й чинитимуть, і працюватимуть по-собачому. А поведешся з ними, як з людьми, то й працю матимеш, як від людей. — І чесний скотар у збудженні підсилив свою моральну науку чудовим пострілом у камін.
— Цілком з вами згоден, друже, — обізвався містер Вілсон. — А той хлопець, про якого там говориться, і справді розумна голова, це я добре знаю. Він кілька років працював у мене на джутовій фабриці і був там найкращий з майстрів. А кмітливий який! Сам вигадав коноплеочисник — ну просто-таки неоціненну машину. її поставлено вже й по інших фабриках. Хазяїн того хлопця взяв на неї патент.
— Ще, б пак! — мовив скотар. — І патент узяв, і гроші на тій машині наживає, а хлопцеві, бачте, наклав тавро на руку. Нехай би він мені тільки десь трапився, то я припечатав би йому такий знак, що довіку на ньому зостався б!
— З тими тямущими неграми завжди сама морока, — подав голос якийсь вайлуватий здоровило з другого кінця кімнати. — Отож і доводиться шмагати й таврувати їх. Якби вони шанувалися, з ними такого не чинили б.
— То, по-вашому, треба обернути їх на худобу, — неприязно мовив скотар.
— З ученого негра користі хазяїнові ні на гріш, — уперто гнув своєї той здоровило, навіть і не дочувши презирства у голосі співрозмовника. — То на дідька ж його розум і все таке інше, як не мати з того зиску? А сам він, певно, так і дивиться, щоб пошити хазяїна в дурні. Мав я колись кількох таких розумників, то скоро збув їх на пониззя. Знав, що як не збуду, то вони однаково втечуть.
На цьому розмова урвалась, бо перед дверима заїзду спинилася невелика чепурна коляска з темношкірим кучером на передку. В ній сидів благородний з вигляду, вибагливо одягнений пан.
Усе товариство з цікавістю звернуло очі на прибульця, як буває завжди, коли перед знудженими негодою та безділлям людьми з’являється нова особа. Подорожній був дуже високий на зріст, із смуглявим? іспанського типу обличчям, виразними темними очима і чорними, як вороняче крило, кучерями. Його красивий орлиний ніс, рівно окреслені тонкі уста й зграбна, струнка постать справили неабияке враження на глядачів. Він невимушено вступив до заповненої людьми вітальні, порухом голови показав слузі, де поставити валізи, а тоді, скинувши капелюх і чемно вклонившись до товариства, неквапливо перейшов до прилавка й записався у господаря як Генрі Батлер з Окленда. Обернувшись, він побачив на стіні об’яву, з байдужим виглядом підступив до неї і перебіг її очима.
— А що, Джіме, — звернувся він до свого слуги, — здається мені, нам трапився по дорозі ніби такий один, десь біля Вернена?
— Атож, пане, — відказав Джім. — От тільки за руку я не певен.
— Ну, на руку йому я, звісно,
