Холодний Яр - Юрій Юрійович Городянин-Лісовський

«Генерали» закликали слідчого і той віпровадив мене до камери.

Радію, що побачуся з Гнатом, та що попаду в нові обставини у яких може стане можливішою втеча.

Через годину авто особливого відділу штабу Будьоновської армії перевезло мене й Зінкевича до арешту відділу.

Одиночок відділ не мав. Понад двісті в'язків містилися у двох величезних, сполучених підвалах — жінки й мужчини разом. У третьому невеликому приміщенні був водопровод і примітивний кльозет.

Сівши під стіною обговорюємо з Гнатом положення. У чека йому довелося пережити майже все те, що й мені, лише він зовсім посивів, на моїм волоссі це не відбилося. Подібну ж розмову мав і з червоними «генералами» з тією тільки різницею, що йому, як старшині генерального штабу, обіцяли місце у штабі армії.

Радимося, що як би вдалося затуманити «особістам» голови якимись, протилежними від правди, відомостями про Холодний Яр, та як би вони послали нас з відділом кінноти «ліквідувати» його — булоби зовсім незле. І самим можна би вирятуватися і будьонівців «під Іванову хату» можна завести. В кожному разі тепер треба справу по можливості проволікати. Може вдасться у відповідний мент зорганізувати масову втечу із цих підвалів.

Приглядаємося до в'язнів. Переважна частина їх — селяни за «політичний бандитизм». Останні — українська «контрреволюційна» інтелігенція.

«Старожили» арешту знайомлять нас з порядками. Двері до підвалів відчиняються лише тоді, як приносять обід, або приводять нових арештованих. Забирають на розстріл і на звільнення вночі, і разом, за одним списком; отже викликаний не знає, чи попаде до другого льоху у подвір'ї, в якому розстрілюють, чи до дому. Особливий відділ має кількадесять одиночок у Єлісаветградській каторжній тюрмі. Туди відправляють тих, кого має судити «Трибунал», або тих, кого відділ не спішиться з якоїсь причини розстрілювати. До тюрми відправляють тільки у день.

Увечері, люди, що сподівалися за дві-три години смерти, весело співають гуртками, несвідомо проганяючи з душі тривогу. Сивобороді дядюшки, як діти, граються у «джмеля», «плескача» і т. п. Варта не забороняла.

Та коли, десь по десятій годині, стукнули вихідні двері — в підвалах запанувала мертва тиша. На порозі став латиш, вартовий комендант із списком в руці. Вичитавши голосно кільканадцять прізвищ, весело махнув рукою.

— Збирайся з річами! Раз-два! Живо!

Викликані розгублено збирали манатки, прощалися з сусідами. У всіх в очах стояло болюче питання: смерть чи воля?

Перед тим ми розмовляли трохи із симпатичним старичком в окулярах. Він оповів нам, що працював механіком на фабриці Єльворті, що забрали його за чиїмсь доносом без всякої вини, що він хворіє на серце та, що колиб його розстріляли, то жінка і шестеро дітей з голоду пропадуть.

Коли латиш вичитав прізвища, він весь затрусився і, піднявшися з сінника, розгублено дивився на двері, рухаючи побілілими губами, неначе хотів щось запитати, та вони не слухалися.

— Лашенко, збирайтеся — вас викликали! — крикнув до нього хтось із в'язнів.

Лашенко вхопився за груди і як підрізаний впав на свій сирник.

Якийсь в'язень-лікар ствердив смерть.

Латиш пройшов між в'язнями і, помацавши живчика, сплюнув.

— От дурень! Його на волю викликають, а він помер. А під ворітьми жінка дожидає, — сказав слідчий, що звільняє сьогодні.

Викликаних забрали. Лашенка два червоноармійці поволікли за ноги на двір. Удвох з Гнатом лягаємо спати на його сінник.

* * *

Почалася низка нових допитів.

Умовившися з Зінкевичем, щоби брехати в одно, потрошки «признаємося» про Холодний Яр, та скоро переконуємося, що особісти хочуть лише витягнути із нас, що ми знаєм, а потім розстріляти. Не такі вже вони дурні, щоби послати нас з відділом до Холодного Яру.

Незадоволений із наших «признань» начальник відділу, викликавши мене через тиждень, став вичитувати «нотацію», що я не хочу стати червоним командіром і сам напрошуюся, щоб мене розстріляли. Та їм не спішно... Відправлять нас до тюрми, а коли мені захочеться жити, то щоби написав йому коротеньку заяву через тюремну адміністрацію і він пришле за мною авто. Те саме сказав Зінкевичеві.

Відпроваджували нас до тюрми, зв'язаними, вісім червоноармійців, що дуже уважно ставилися до свого обов'язку.

За містом в груди вдарив легкий степовий вітер. Цей подих волі п'янив мозок і стискав серце нездійснимими бажаннями.

Після реєстрації в конторі тюрми, дозорці запровадили нас до одиночного корпусу і розсадили по різних одиночках.

Єлісаветградська каторжна тюрма була тюрмою нового типу. В одиночці — приковане до стіни залізне ліжко, такий самий столик і стільчик. На столику мідний збан і їдунка. В окованих залізом дверях — досить великий чотирьохкутний виріз, що закривається дощинкою на завісах. Через нього подавалася їжа і вода.

На залізній рідкій решітці ліжка не було нічого окрім кількох жмутків зів'ялої трави, яку очевидно приніс знадвору попередній мешканець. Від такої «постелі» — голі дошки — річ для спання без порівняння вигідніша. Жалкую, що не захопив з собою із чека того жіночого саку. Від Галіної сорочки залізо м'якшим не ставало, а до тіла, в різних місцях, не можна приторкнутися. Ранки на тілі пороз'ятрувалися від бруду та подражнень і треба було залізної волі, щоби не дряпати собі до крови шкіру, босі ноги гостро відчували вохкий холод залізо-бетонової підлоги. Їсти давали пів фунта гливкого хліба, черпак пісної рідкої юшки на обід, та горячу воду у вечері. А організм вимагав «матеріялу» на латання своїх дірок. Апетит був такий «вовчий», що нераз, дивлючися на свою постіль, задумуюся над тим, як би смакувала чоловікові трава. Коли ранком дозорець відімкнув камеру, бачу, що на моїх дверях крейдою написане моє прізвище й холодноярський псевдонім. (Його виказав начміл, що чув як до мене зверталися хлопці у Розуміївському лісі). Нижче було написане обвинувачення: «Служба в армії Петлюри і в банді Холодного Яру. Напади на міста й совітські установи. Вбивства червоноармійців та партійних працьовників. Захоплений із зброєю в руках».

Свідоцтво - вистарчаюче.

Одного ранку камери обходив фельшер із тюремної лікарні. Показую йому свою шкіру. Глянувши, співчуваюче захитав головою і записав моє прізвище та номер камери.

Після обіду викликали до лікарні. Дозорець, пропустивши мене з санітаром у сусідний з нашим дворик лікарні, замкнув за нами фіртку і вернувся.

На сходах лікарні, розмовляючи, грілося на сонці кільканадцять в'язнів, викликаних до лікаря. У коридорі на стільці сидів піджилий дозорець і сердито відбивався