Холодний Яр - Юрій Юрійович Городянин-Лісовський

Тіло її торкнулося мого. Обернулася до мене з божевільним поглядом глибоких чорних очей.

— Я не хочу вмирати... Хочу жити... Чуєте — хочу жити! — почувся її болісний півшепіт.

Що я міг їй сказати?! Що від її дотику десь з глибини душі виринув образ Галі і на хвилинку невдержно потягнув до життя? Один погляд на трупи під стіною вернув до дійсності і знову занурив душу в глибоку апатію. Почався розстріл. По одному брали із черги і підводили до місця під стіною, де камінна обкладка льоху була розвалена, відкриваючи глинисту землю.

Жертву ставили лицем до стіни і горбатий, заслинений жидок стріляв їй в потилицю з короткого карабіна. Деякі черепи злітали, бризкаючи на стіну мозком.

Черга переді мною все скорочується... Серце млосно стискається... Хоч би скоріше скінчилося це очікування!

Нарешті один із чекістів взяв за руку дівчину, що стояла поперед мене. Пішла послушно як дитина. Коли, після пострілу, впала, простягнувшися під стіною, не чекаючи більше, наближаюся і стаю над нею. Одно око її вибите кулею наверх. Брова над ним скоренько рухається, неначе підморгуючи. Одна нога похапцем потирає другу, неначе та їй свербіла. Дивлюся на неї і чомусь стає смішно. Чому? — Хтож може відповісти на це питання! Може то була скалка божевілля, якій щось не дало розгорітися...

Голова чека повернув до себе за ухо мою голову.

— Будеш признаватися?

Усміхаюся до нього, певно страшно ідіотською посмішкою і повертаю голову назад до стіни.

— Бий!

Голову мені обпалив горячий подих пострілу. Мозок наївно працює над «проблемою» — чому я не падаю, як я вже вбитий?.. Голова знову повернув мене до себе.

— Скажеш все, що знаєш?!

Мовчки дивлюся на нього. Який він наївний, той чекіст. Невже тепер, вже мертвий, я буду йому видавати на смерть товаришів!

Взяв мене за карк і відвівши набік посадовив на купу трупів.

Маєш годину часу надумуватися.

Поворушую головою і здогадуюся, що стріляли «сліпим» набоєм. Привели другу партію смертників. Знову крики, молитви, плач, лайка. Знову глухі вибухи пострілів.

Молодий поставний хлопець, з якого стягли старшинське убрання без відзнак, перед пострілом обернувся і плюнув в лице горбатому жидові.

Коли цей кат втомився, його змінив китаєць, що приносив мені їсти.

Привели третю, четверту партію... Переважали селяни. Трупи перешкоджали чекістам, і вони стали складати їх попід стіни у високі стоси. «Робота» йшла скоро, не перериваючися. Приглядаюся до рухів чекістів. Вони не вбивали. Вони... працювали...

Після шостої чи сьомої партії голова знову наблизився.

— Ну — надумався? Видаш — кого знаєш? Чую його голос, як би я був добре п'яний. Як би він говорив десь за стіною.

— Я не знаю нікого.

— Ставай! Досить! Знову пекучий вдар у потилицю...

За хвилину голова зайшовши від стіни вп'явся мені в очі своїми налитими кров'ю баньками.

— Видаш?!

Хочу сказати: не знаю нікого, та замість того випалюю: Ні!

Розмахнувшися, вдарив мене ногою в живіт.

Послизнувшися на кривавому болоті заточуюся, та по дорозі зустрічає мене кольба котрогось із чекістів і відкидає у протилежний бік, на купу теплих, заляпаних трупів.

Як у тумані бачу, що голова витягнув із за пояса п'ятихвостку і свиснув нею в повітрі.

Олов'яні кульки до крови впиваються в голе тіло, але біль відчуваю до смішного малий.

Після того, як перед очима забігали зелені круги, на якийсь час все зникає із свідомости.

Одягнувши, завели мене назад до камери.

В дірку під стелею пробивався вже світанок.

Перша думка — покінчити з собою. Визволити себе від дальших страждань.

Постановляю розбити собі голову, скочивши з розгону на камінну стіну льоху. Та перед самим ударом стримуюся, переконуючи себе, що, окрім ще одного гудза на голові, нічого з цього не вийде. Падаю на прічі і засипаю кошмарним сном. Прокинувшися, відчуваю нестерпний біль у посічених «п'ятихвосткою» місцях. Ні на однім боці не можна спокійно лежати. Воші, залазячи в свіжі рани, остаточно уривали терпець. Досить!..

Скидаю одежу й, сидячи голий на прічах, ломаю голову — як відібрати собі життя? Повішатися на чомусь із одежі — так на голих стінах льоху нізащо зачепити. Кинутися на китайця, як принесе їсти — так він заходить без зброї, тай справиться зо мною тепер однією рукою. Вночі постановляю задушити себе.

Відірвавши смугу підшивки від сака, скручую її шнурком і закручую на своїй шиї. Нема ні ложки ні патичка якого. Стискаю, скручую пальцями. Та ослаблений організм раніше тратив притомність, як життя. Через якийсь час, після того, як пальці випускали шнур, свідомість поверталася. Спробувавши декілька разів і побачивши, що нічого з того не вийде, плюнув на це заняття.

Пробую заморити себе голодом, бо й так до їжі зовсім не тягнуло. Та через три дні — хотілося вже їсти і... жити...

VII

Одного дня прийшов слідчий і повів мене на гору. За столом у кабінеті чека сиділи два військових у рогатих будьоновських шапках. По відзнаках на рукавах бачу, що якісь червоні «генерали». Коли ми зайшли, військові сказали слідчому, щоб вийшов. Залишаємося самі. Один підсовує в мій бік портсигара.

— Курите? Сідайте будь ласка. Як бачу вас тут били. Трудно... Чекісти на щось розумніше нездатні.

Діло ось у чому. Я переглядав вашу справу. Я — начальник особливого відділу Першої кінної армії. Наша армія звільняє тепер Україну від зовнішніх ворогів, а наш відділ переняв на себе очищення її від внурішнього політичного бандитизму. Ми знаємо, що серед наших ворогів є багато таких, що попали в їх лави несвідомо або випадково і коли вони навертаються і переходять до нас — ми їх радо вітаємо.

Будемо говорити просто. По військовому. Як ви нам допоможете зліквідувати Холодний Яр і його агентури у містах — ми забезпечуємо вам не тільки життя, а й орден «Червоного прапору» та старшинське місце у червоній кінноті. Згода?

— Я б охоче погодився, але я нічим не зможу допомогти вам. Відставши від української армії, я випадково пристав у лісі до групи холодноярців. Про самий Холодний Яр і його організацію — не маю найменшого поняття, бо перебував там лише декілька днів.

Начальник усміхнувся.

— Ви були би непоганим «особістом». Як би щиро пішли з нами — я охоче приняв би вас уповноважнеиим до свого відділу. Мені треба українців, бо мої теперішні співробітники не орієнтуються в місцевих обставинах. Ну, та ми ще з вами поговоримо. Сьогодні