Апостол черні - Ольга Юліанівна Кобилянська
Перед його уявою станула нараз сцена перед матурою, де батько карав строго наймолодшу свою дитину за те, що, по його думці, їй не було чого проливати сліз. В нім, мабуть, вже тоді об’являвся хоровитий стан, бо кожда дрібниця роздражнювала його до розпалу й він, очевидно, вже перед тим носив в собі зароди до поважної хороби. Споминав відтоді хвилями про свою молодість… що вчас сам себе виховував і т. п. До того — важка, мозольна праця, сидження роками похиленому в робітні, щоб ні одного шеляга не втратити й вдоволяти публіку. Зрікався розривок, крім читання, не упадаючи духом перед родиною. Коли тут і там заглядали злидні — справді се не було легке існування й мусіло й найміцнішого підтяти.
Як сказано, молодий Юліян дивився хмарно в парк, де пишалася розкішна, доглядана деревина, біліли гарно удержувані стежки, визирали з трави у взорах понасаджувані цвіти, відповідні до пори року: великі групи ушляхотнених блідо-фіялових і білих дзвінків, там знов грядки в формі арабесків, ріжноманітних «тарілок», айстрів, гвоздиків, там хризантеми, там якась чужоземна деревина, украшаючи кущі — а все в гармонії, все під законом якоїсь, здавалося, невидимої влади-праці, якоїсь артистичної організації, що зроджувалася з кождого кутика й заставляла мимоволі задумуватися над красою плеканої природи.
Але годі. Йому не було часу вглублятися в красу, знану йому не віднині. Він рухнувся живо зі свого місця, затиснув капелюх на чоло й вийшов до парку, щоб освіжити чоло, заким застукав до дверей маючого добродія, в котрого тішився досі довір’ям, виявити свій клопіт. Та ледве вступив він у парк, коли отеє, мов з землі виринув, з’явився на малиновій алеї, що була пуста й на яку вступив Юліян, щоб обійти скорим ходом одну частину парку, молодий самостійний вже помічник старого німця-огородника, українець, знаний нам вже під іменем Зарко.
Пізнавши його вже здалека, Юліян пішов живо проти нього. Не менше спішно й рівно йшов і той. Майже рівночасно станули оба проти себе.
«Чи вдома дідич?» — було перше запитання Юліяна.
«Виїхав, може… й куди?»
«Так».
Юліян повторив послідне питання з поспіхом.
«Не знаю», — відповів Зарко, шукаючи очима за причиною несупокою в виразі обличчя Юліянового, що впало йому в очі.
«Був у дуже поганім настрою, коли від’їздив», — пояснював огородник щиро.
«Через що?»
«Бо три найкращі й найдорожчі штуки рогової улюбленої його худоби, з-поміж вибраних до розплоду, згинуло несподівано сеї ночі; й по сконстатованню ветеринара з міста, що був уже раненько, виказалося, що заразлива хороба виникла несподівано на його другім фільварку».
Юліян постояв хвилю мовчки, задумавшись, і в задумі малював тростиною, яку держав в руці, в піску ієрогліфи.
«А коли верне?»
«Мабуть, не скоро», — пішла відповідь.
«Перед годиною й панич Едвард виїхав до Ч. Очевидно, в інтересах. Се не першина. Верне нині або завтра».
Наступило мовчання.
Відтак:
«А в місті він, Зарко, не був сими днями, — спитав Юліян. — Він його вже з днів кілька не бачив?»
Темне, обгоріле, але гарне й характерне лице молоденького городника покрилося на хвилину легким рум’янцем.
Був. Саме передвчера й був у його родичів. Саме хотів сказати, що був там. Довідався про поважнішу недугу батька й його від’їзду до купелі. Вдома все прибите внаслідок того; а наречений панни Зоні, що мав вже в столиці осістись… від’їхав і верне аж по двох місяцях. Панна Оксана плаче по закутках… бо батько хорий.
«Бідна дівчина», — закинув здавленим голосом.
Юліян: «Се так нагло прийшло, несподівано, — а сам батько?»
«Змарнів, але спокійний і вичікує вашого приїзду».
«Їду позавтра зрання. Зрештою?» — спитав, уникаючи очей молодого чоловіка. Хотів в першій хвилі поділитися з ним своєю журбою, але щось замикало йому уста. «Пощо? — спитав якийсь голос в нім. — Краще щось робити».
«Мати і сестри засилають привіт», — кликнув ще за ним Зорко.
«Ах, мати!» — відкликнув Юліян і став на мить.
Йому щось сонцем засяло в душі.
«Вона ходить, мов свята, між всіма й вичитує кождому бажання з очей — найбільше хорому».
Він подав руку молодому, подякував і завернувся з алеї квапно назад.
*
Юліян поглянув на свого годинника.
Саме тепер доходило до п’ятої. Він витяг папіросницю й запалив папіроску.
Отже, з дідичем нема нічого.
Що мав робити? Куди звертатися?
Чи може звіритися товаришеві Едвардові?
На хвилину задумався.
Ні. Коли вже упокорятися з просьбою, то піти до голови.
Але трохи поверховому Едвардові?
Не міг. Особистість батька була йому засвята й в тій хвилі він був дуже поважно настроєний.
На нього ждав батько.
Чомусь мусів ждати.
Він пожурився в гадках, вийшов з парку й подався в поле. Тут оглянувся кругом. Так широко було повсюди, так просторо, свобідно, і сам не знав, як зітхнув всією груддю й протер очі, ніби зсуваючи цим рухом хмару, що повисла над його думками. Батько не уступався йому з уяви. «Змарнілий, але спокійний», — як говорив йому поклонник сестри Марії.
Нараз блиснула йому одна думка: «Парохія»! Так «парохія» й худа, трохи похилена постать о. Захарія опинилась перед його душею.
Чи він не перебував в Покутівці, що на сей раз забув тих добрих людей?
Згадка про них неначе зняла йому на мить з грудей якийсь тягар.
І не думає вже Юліян про молоду Еву, а думає про її поважного благородного батька, того правдивого апостола любови, котрого ім'я згадувано лиш з ушануванням, і він вже неначе інший став. Ева уступила на інший план, а на її місце станула постать батька, того чоловіка, що був все й всюди собою.
Юліян залишив поля, що притикали до ставу з одної сторони, й вступив у ліс, пустившись його краєм попри берег ставу. Знав, тим густо оброслим берегом зайде аж до паркана й фіртки парохіяльного саду, а з тим і до хати.
Йому не хотілося зустрічати сьогодні кого-небудь.
Хотів бути сам.
Край лісу, що холодився у воді, був так густо й високо оброслий ріжнородною рослиною, трощою й лозою, що годі було живо йти. Дике, колюче гілля чіплялося його одежі, а нога притолочила якогось змія, що, звернувшись у клубок, спочивав — тут в теплій, сонцем огрітій, баловині.
Але він гнав вперед.
Врешті оставив і цю частину лісу за собою й зблизився до тої, куди заходив кілька разів з Евою.
