Апостол черні - Ольга Юліанівна Кобилянська

Одного разу боліли в докторки Емі очі і вона ходила з нею до тої окулістки. Її ще не було в дома помимо, що прийшли в саму відповідну й означену пору, коли зі шпиталю вертає. Пацієнтів було в почекальні багато. Старі й молоді, селяне, жиди, хлопці, діти, публіка ріжного стану.

Вона, Ева, бачила її тоді перший раз, хоч чула не раз про її зручність. Нараз відчинилися двері й увійшла живим кроком якась молода панночка, вбрана в шовковий плащик скромного крою, темної барви. З виду майже не значна, з орлиним носиком, темними гарними очима, аж надто делікатної й дрібної постаті й вклонилася зібраним тут пацієнтам так низенько, покірно, наче просила вибачення, що увійшла також, і попрямувала впрост до притикаючої кімнати, а, зглядно, до ординаційної кімнати.

«Знов якась хора, — замітив хтось з пацієнтів. — Та видко знайома з лікаркою, бо сама пішла, не вижидала її поклику».

«Це не пацієнтка, а  с а м а   в о н а, — пояснила якась старша пані в темних окулярах коло них. — Та золота, з золотими руками, що ущасливлює людей, котрі стоять над безоднею вічної ночі, горя. Ох, то вона сама».

Правда ніхто б не сподівався, що в тім дрібнім тілі, що в тій незначній поверхности дівчини така сила духу, науки, зручности і жертволюбности.

Відтак і вона з докторкою Емі увійшла до неї. Послідня ходила разів кілька й вернула вилікувана. Від тієї хвилі, не мала вона, Ева, іншої цілі, як ту, піти на медицину, стати лікаркою, жити для терплячих, нещасних, для праці, а все проче було неважне, як їй здавалося, або півневажне.

*

Майже через три неділі не заходив Юліян на парохію, перебував з молодим Ґанґом на фільварку в їхній другій меншій посілости, недалеко Покутівки, де мали на бажання батька дідича наглядати враз з економом за звозом збіжжя, молоченням машинами… дільба збіжжя… з людьми, що працювали в пана за сніп, і іншими такими господарськими процесами, а враз із тим і товаришити одному молодому кревнякові. Сей був син сестри Едвардової матері, що перебувала тут, у невеликім, але гарнім мешканні фільварка з сином через місяців два-три, поважна, моторна німкиня, що з особливим зацікавленням заходила в усі закутки гарної посілости свого шваґра, потягаючи з собою за кожний раз до пояснення то обох юнаків, то по одному.

Позаяк молодому Едвардові було цікавіше гуляти й гарцювати на коні з кузином веселої й трохи легкодушної вдачі, як допроваджувати цікаву тітку по обширній (йому вже надто добре знаній) господарці, куди й так нерадо — лише, як сказано, на спеціальне бажання батька, заходив (як будучий спадкоємець) — тож роля Ціцерона й сільського дідича припала Юліянові Цезаревичові, котрий і сповняв її часом радо, а часом… менше охоче (поборюючи силою свою молодечу охоту прилучитися до обох товаришів і поборотися з панками надобре) — за що здобув собі прихильність, ласку старої мудрої німкині, від котрої, мов з лексикона, можна було не одно навчитися.

При від’їзді запрошувала його. Коли б і не заїхав він у Німеччину з Едвардом чи самий, то до «нас» обов’язково навідайтеся, просила. Тут пізнає він і її старшого сина, що саме тепер кінчить техніку, а по-друге, щоби він опровадив по Монахії, пояснив їм красу й цінність міста артизму й духового огнища. «Ох, той син — закінчила з невимовною любов’ю, — його зокрема варто пізнати. Що за характер і глибінь в думках. Що за хіть до праці, реальної, хосенної праці. Dazu ist er ein „Leisetreter“ mein Kind[60]».

*

По упливі двох неділь, з котрими кінчалися і вакації чи не всіх середніх шкіл, а з тим і ферії молодої Еви, повернув Юліян з Едвардом назад до Покутівки.

*

Якась туга за видом молодої дівчини, за її очима, котрих повіки здоймалися так важко, мов у бедуїнів, через густі вії, як і за її бесідою, повною загадочного чару — не покидали його.

Може, вона лагодилася до виїзду, а може, й виїхала вже до столиці (при тій думці обняв його чудний переляк). Коли бачилися послідним разом — не вчисляючи спазір з бабунею по дорозі, вона між іншим сказала: в коротці по відпусті тут в Покутівці вона їде в столицю. Мешкати буде у п-і Др. Емі. О, коли б се вже було по укінченню середніх тих шкіл. Він не знає, як в неї в грудях. А по хвилині, перескакуючи на інший темат, спитала, чи він бігає на лижвах, по леду?

«Ні».

А вона се страх як любить. Взагалі їй всі спорти подобаються, хоч не всі може управляти. Се щось таке… таке… Вона вдарила себе в грудь й відітхнула звільняюче й захоплююче. Та одного вона, мабуть, ніколи не навчиться?

«Чого?»

«Плавання».

А він се знаменито вміє.

Вона ні. П-і Др. Емі все за ню боїться, коли вона виходить з лижвами з дому на рамени. Нехай вже вона зважає, наказувала «ми Goteswillen»[61], нехай уважає. Вона іноді така без всякої контролі над собою, коли раз до чого розпалиться. Така необчислена, що лячно й подумати. Хай вона собі лиш уявить. Лід ломиться під нею, вона паде горілиць і хоч би й не утонула, то простуда, а може, і смертельні наслідки необхідні. Нехай лише ніхто богів не спокушує. Що сказав би відтак Hochwurden[62]. Чи треба йому зворушувань? Як вона буде на одиночку перед родичами відповідати? Мати й бабуня зрозуміють її положення, але батько?

Він зхора. Тому нехай вона привикає над каждим своїм вчинком застановлятися. «Vorsicht ist die Mutter der Weisheit»[63].

«Amen»[64], — докінчила Ева, виставляючи збиточний вихований кінчик язика, і щезла її скоро з очей.

Така вона була та Ева.

І йому чогось тужно за нею. Не гарна, а все-таки гарна. Йому хочеться так побачитися з нею. В її присутности так чудно робиться… також гарно, хоч часами й боляче, неначе з чим-то зростає, то знов розривається. Тут вона ніби близько, він бачить її обриси… а вмить вона ніби знов розпливається, віддалюється. Щось нарушить в нім ніби з шовку ткане, що він сам хоронить перед собою, затулюючи очі. Ніби сонячне з пітьмою борються.

Ево, що се?

*

В коротці по своїм повороті з Покутівки, довідавшися, що Ева ще вдома, але вже