Кімната - Емма Донохью
Я забираюся на свій стілець і підстрибую на ньому, розкинувши руки. Вони ні за що не чіпляються.
— Ти й гадки не маєш, як це для тебе шкідливо. — Голос Ма тремтить. — Тобі годиться бачити всякі речі, торкатися їх...
— Я це роблю.
— Більше речей, інших речей. Тобі потрібна більша кімната. Трава. Я думала, ти хочеш побачити своїх бабцю, дідуся і дядечка Павла, піти на гойдалки на дитячому майданчику, попоїсти морозива.
— Ні, дякую.
— Гаразд, забудь про це.
Ма знімає з себе одяг і вдягає спальну футболку. Я вдягаю свою. Ма робить усе мовчки, проте видно, що вона розлючена. Вона зав’язує мішок зі сміттям і ставить його біля Дверей. Сьогодні на ньому немає ніякого списку.
Ми чистимо зуби. Ма спльовує. На її губах лишається паста... Її очі ззираються в Дзеркалі з моїми.
— Я дала б тобі більше часу, якби могла, — каже вона. — Присягаюся, я чекала б стільки, скільки треба, якби була певна, що ми в безпеці. Але це не так.
Я швидко повертаюся до неї, справжньої, і ховаю обличчя в її пузик. Я брудню її футболку пастою, та вона не звертає на це уваги.
Ми лежимо на Ліжку, Ма дозволяє мені посмоктати з лівої циці. Ми не розмовляємо.
У Шафі я ніяк не можу заснути, тож тихенько наспівую: «Джон Джейкоб Джинґлгаймер Шмідт». Я замовкаю в чеканні, а потім знову співаю те саме.
Ма підхоплює:
Моє ім’я таке ж, як і його.
І хай куди б я їхав.
Усі кричать нестиха:
Дивіться, їде Джон Джейкоб Джинґлгаймер Шмідт.
Зазвичай ми разом з нею співаємо: «На-на-на-на-на-на-на». Це найвеселіша частина; однак цього разу Ма мовчить.
Ма будить мене серед ночі. Вона стоїть, нахилившись наді мною, і я, сідаючи, стукаюсь об Шафу.
— Ходи подивися, — шепоче вона.
Ми стоїмо біля Стола і дивимося вгору; на нас позирає здоровеннецьке кругле срібне обличчя Бога. Воно таке яскраве, що освітлює всю Кімнату, крани, Дзеркало, каструлі, Двері і навіть щоки Ма.
— Знаєш, — шепоче вона, — іноді місяць напівкруглий, іноді серпастий, а іноді як звичайний зрізок нігтя.
— Ні.
Він тільки в Телевізорі.
Ма показує на Дахове Віконце:
— Ти помічаєш його тільки тоді, як він повний і стоїть над самісінькою головою. Та коли ми виберемося назовні, ти зможеш побачити його на небокраї, в усіх формах. І навіть удень.
— Не може бути.
— Я кажу тобі правду. Світ тобі дуже сподобається. Стривай, ось побачиш захід сонця, коли небо все рожево-багряне...
Я позіхаю.
— Вибач, — знову пошепки каже вона, — лягай.
Я дивлюся, чи тут мішок зі сміттям; його немає.
— А Старий Нік приходив?
— Ага. Я сказала йому, що ти захворів. Що в тебе судоми й розлад шлунка.
Ма от-от засміється.
— А чому ти?..
— Щоб він легше повірив у наш обман. Ми зробимо це завтра вночі.
Я висмикую свою руку з її рук.
— Не треба було йому казати.
— Джеку...
— Це погана ідея.
— Це добрий план.
— Це дурнотупий план.
— Іншого в нас немає, — дуже голосно каже Ма.
— Але я ж сказав «ні».
— Атож, та перед тим ти сказав «можливо», а ще раніше — «так».
— Ти брехунка.
— Я твоя мама! — майже кричить Ма. — Це означає, що інколи мені доводиться вибирати за нас двох.
Ми лягаємо в Ліжко. Я скручуюся калачиком, повернувшись до Ма спиною.
Я б так хотів отримати як недільний подарунок спеціальні боксерські рукавички, щоб добряче її відлупцювати!
* * *
Я прокидаюся переляканий, і страх мене не полишає.
Ма не змиває наших какавельок; вона розламує їх держачком Дерев’яної Ложки, щоб вони скидалися на какавельковий суп. Пахне він огидно.
Ми ні в що не граємо, а просто тренуємося: я лежу цілком розслаблений, не промовляючи ні слова. Я й справді починаю відчувати себе хворим; Ма каже, що це сила уяви.
— Ти так добре прикидаєшся, що обдурив навіть самого себе. Я знову збираю свого рюкзака-пошиванку і кладу туди Дистанційку та жовту повітряну кульку, але Ма заперечує!
— Коли ти щось візьмеш із собою, то Старий Нік здогадається, що ти хочеш утекти.
— Я ховаю Дистанційку в кишеню штанців.
Проте Ма знову хитає головою:
— Ти будеш у самій спальній футболці і трусах, бо, якщо в тебе справді гарячка, нічого іншого на тобі бути не може.
Я уявляю собі, як Старий Нік несе мене у вантажівку, і відразу ж відчуваю запаморочення, наче от-от упаду.
— Тобі лячно, — каже Ма, — але чиниш ти сміливо.
— Га?
— Ти налякано-сміливий.
— Наливий.
Зазвичай слова-складанки її веселять, однак не цього разу.
На обід у нас суп з яловичиною, але я просто смокчу крекери.
— Чого ти тепер боїшся? — питає Ма.
— Лікарні. Ану ж я все наплутаю?
— Тобі треба буде сказати їм, що твоя мама живе під замком, а замкнув її той чоловік, що тебе привіз.
— Але ж слова...
— Ти про що? — Ма чекає.
— Ану ж вони застрягнуть у горлі?
Вона кладе голову на руки.
— Я весь час забуваю, що ти ні з ким, крім мене, не розмовляв. Я чекаю.
Ма повільно і шумно видихає повітря.
— Знаєш, я напишу записку і в ній усе поясню, а ти її сховаєш.
— Згода.
— Просто віддай її першому-ліпшому в лікарні — тільки не хворому, а тому, хто буде в однострої.
— А що той перший-ліпший з нею зробить?
— Прочитає, звісно.
— Люди з Телевізора вміють читати?
Ма
