БЖД - Олександр Леонідович Ушкалов
Він приречено глянув на мене, потім на шмат ключа, потім знову на мене й ще раз на ключ... Здавалось, він і сам не міг повірити в те, що сталося.
– Пиздеццць, – прошипів він, наче удав, що вдавився жирним кроликом, – це ж був
ключ під мою домашнього сейфа... Ти розумієш, що це означає?
—Ні... – розгублено похитан я головою.
—Це означає, що я тепер не відкрию ні цей сейф, ані той, що в мене вдома!!! – ледь не луснув він від крику. – І це все, бля, через тебе! Щоб мої очі тебе тут не бачили! Суки... не редакція, а не знаю що... Таки доведуть до інфаркту... Що тепер робити? Куди? Йо... Мене ж це... Туди... Твою мать...
Ноги Сан Санича знов зайорзали по столу, і кактус нарешті злетів додолу.
—А ти піди її пошукай спочатку, – спокійно сказав я.
—Кого? – прогорлав шефуля.
—Мою маму, мудак. Років п'ятнадцять тому я її бачив. А тепер вона десь у Португалії... кажуть.
Сан Санич почав знімати зі стола ноги, та не втримав рівноваги й завалився разом зі стільцем кудись під батарею.
—Що-що-що сталося? – спитала мене скоромовкою вагітна растаманка Свєточка.
—Хріновий з нього ковбой, – нарешті вголос сказав я.
Геть спантеличена Свєточка так нічого й не збагнула, а я на кілька хвилин сів за свій робочий комп'ютер і трохи підкорегував останній астропрогноз для козерогів...
Ікарус чекав на мене в умовленому місці. Схоже, він просидів тут добрих півгодини, бо під його ногами валялося п'ять фільтрів від жіночих
сигарет, що їх він поцупив або виміняв на Мяу-дзедуна в Кет. Нашого кошака ніде не було, хіба що той заховався за скрученого радіацією чувака, який кудись летів над головою в Ікаруса, хоч я сумніваюсь, що наш серливий Мяудзедун на таке б наважився.
Коли я підійшов до свого кумпля, той зиркнув на мене, дістав звідкись із-за спини чергову жіночу сигарету, відкрутив їй фільтр, наче голову неслухняній ящірці, й закурив... Я сів поряд на чорний теплий граніт. У задницю неприємно припікало, немовби ми сиділи на мініатюрному ядерному реакторі.
—Ну що? – спитав я.
—Що що? – відповів питанням на питання Ікарус.
Зрештою, я й сам не знав, що хотів від нього почути. Ми трохи посиділи мовчки, коли звідкись з-за пам'ятника виповз гопник у саламандрах, шортах і білій кепці. Футболку він тримав у руках. Гопник був худющий, як скелет, і міг спокійно стати одним із експонатів музею природи, де під ним би прибили наличку порпісш швігорпісиз. Не виключено, що саме звідти він і втік.
– Сишиш, єсть куріть? – спитав він так, наче я, Ікарус і гранітний чувак, скручений радіацією, були одним-єдиним цілим.
У гранітного чувака курити явно не було, у мене, зрештою, теж, тому Ікарус дістав з-за спини тонку жіночу сигарету, відірвав їй фільтр і простягнув гопникові. Той з недовірою оглянув невідому хріновину, що опинилася у нього в руках,
сказав «сишиш, благадарю» і знову зник десь за пам'ятником...
– Ну що? – знову спитав я, в принципі, й тепер не знаючи, що маю на думці...
Ідея Ікаруса мені дуже не подобалась. Ми їхали до мажорів, але якби ми їхали до них просто так – це було б іще півбіди, але ж їхати до них просто так нам, «лохам», було ні для чого... Натомість ми збиралися грати з ними в «понт», і це не віщувало нічого доброго. Таким невдахам, як ми, ніколи не щастить в азартних іграх, якщо, звісно, «понт» можна назвати азартною грою...
Одним словом, ми з Ікарусом їхали в напівпорожньому фольксвагені вбік студмістечка. Я сидів, втикав на берці, що визирали з-під ряси священика, який примостився навпроти мене, і думав про мажорів. Мажорами в нашій колишній общазі називали кількох відморозків з юридичного факультету. У них там було щось на зразок клану. Чуваки зайняли собі півповерху, завезли туди більярд, поставили кілька тренажерів і зовсім непогано почувалися. Навчання вони про-платили на кілька років уперед, коменданту від-стібнули нормальний прес бабок, тож їх ніхто не діставав. Але схоже на те, що дуже скоро життя здалось їм нецікавим – пиздити арабів з медичного ставало дедалі небезпечніше, їхня арабська діаспора з кожним роком зростала, до того ж вони, як справжні медики, дуже часто носили в кишенях скальпелі, маскуючи їх під автоматичні ручки. Повії з окружної мажорам остогидли – їх було п'ять і практично кожна
могла бути їхньою мамою. Тренажери, в принципі, теж остогидни, а більярд вони по п'яні об-ригали текілою й мартіні, сліди від яких уперто не хотіли зникати з покриття – коротше, ніякої тобі, бля, естетики...
І ось ці відморозки вигадали гру в «понт». Спочатку про неї ходили тільки чутки, але дуже скоро стало видно й наслідки. Я, зрештою, ще й зараз сумнівався, що мажори спромоглися вигадати цю гру самотужки. Скорше за все, вони підгледіли ідею десь у кіно, але для нас з Ікарусом це не грало жодної ролі. Так от. Суть гри полягала в тому, що мажори скидалися на бабки й робили касу, а потім вигадували яке-небудь шибонуте завдання. Тут уже їхня збоченецька фантазія працювала на всі сто. Той, хто погоджувався на гру, мав або ж виконати завдання в призначений час, або ж попадав на поставлену суму. Якщо гравець обламувався й не міг повернути потрібної суми, а так бувало найчастіше, на нього чекала та сама доля, що й арабів з медичного. Зазвичай «понтувати» наважувалися жовтороті першокурсники, яким завжди було потрібне бабло. Зрозуміло, ніякого бабла вони не отримували, а частіше за все просто ставали боксерською грушею. Щоправда, кілька разів якісь відчайдухи все-таки робили мажорів, тоді юрфаківські перці зі скрипом платили їм бабки, виставляли купу бухла й привозили з окружної повій. Тепер головним у мажорів був Калідор. Його папік, здається, тримав під собою автобусне депо. З Калідором нам і належало говорити, оскільки він був найбільш говірким... В принципі, домовитися з ним було неважко, головне, слід
було пам'ятати, що йога в
