Комедії - Жан Батист Мольєр

Дон Жуан. Ти відповідатимеш чи ні?

Сганарель (нишком до Дон Жуана). Мені нічого відповідати. Ви глузуєте з вашого слуги!

Дон Жуан. Кажу тобі: відповідай!

Сганарель. Пані…

Донья Ельвіра. Що?

Сганарель (повертаючись до свого господаря). Пане…

Дон Жуан (сварячись на нього). Якщо…

Сганарель. Пані! Завойовники, Олександр Македонський та інші світи — єдина причина нашого від’їзду. Це, пане, все, що я можу сказати.

Донья Ельвіра. Чи не будете ви такі ласкаві, Дон Жуане, пояснити нам ці дивні таємниці?

Дон Жуан. Пані, сказати вам правду…

Донья Ельвіра. Ах! Як же погано вмієте ви захищатися!.. А ще й вельможа!.. Час би вже звикнути вам до таких речей! Мені прикро бачити ваше збентеження… Чому ви не озброїте вашого чола шляхетним зухвальством? Чому ви не присягаєтеся мені, що почуття ваші до мене анітрохи не змінилися, що ви кохаєте мене, як і колись, — так палко, до нестями, — і ніщо не може відірвати вас від мене, тільки смерть? Чому ви не кажете мені, що важливі справи примусили вас виїхати, не повідомивши про те мене; що вам хоч-не-хоч доведеться пробути тут ще певний час і що мені не лишається-нічого іншого, як повернутися додому, не сумніваючись, що ви рушите за мною якнайшвидше, при першій же нагоді; що в вас, певна річ, палає шалене бажання з’єднатися зі мною та що, відірвані від мене, ви страждаєте так само, як страждає тіло, з яким розлучилася його душа? Ось як вам слід би захищатись, а не стояти так розгублено переді мною!..

Дон Жуан. Признаюся вам, пані, що я не маю таланту прикидатися та що людина я щира й відверта. Я не запевнятиму вас у тому, що зберіг до вас колишні почуття і палаю бажанням з’єднатися з вами, бо ж справа тут цілком ясна: я поїхав, щоб від вас утекти; але тікав я зовсім не з тих причин, що ви їх, можливо, собі уявляєте: я лише скорився голосу сумління, я вже неспроможний був себе переконати, що й надалі зможу жити з вами, не вдаючись у гріх. В мені зародилися сумніви, пані, очі душі моєї розкрилися на те, що я чиню. Я почав думати, що для того, щоб одружитися з вами, я викрав вас із монастиря, що ви порушили свою обітницю, яка єднала вас з іншим, і що небо ставиться до таких речей дуже суворо… Каяття пойняло мою душу, і мене охопив страх перед небесним гнівом. Я подумав собі, що наш шлюб — не що інше, як приховане перелюбство, що за це нас покарає Всевишній і що, кінець кінцем, я змушений вас забути і дати вам змогу повернутися до ваших попередніх обов’язків. Невже ж ви схочете, пані, противитися такому благочестивому наміру, невже захочете, щоб я, затримуючи вас, посварився з самим небом? Та невже…

Донья Ельвіра. Ах, лиходію! Тільки тепер я зрозуміла тебе цілком!.. І, на біду мою, зрозуміла тебе надто пізно, коли мені загрожує розпач та мука!.. Але знай, що твій злочин не минеться тобі безкарно і що те саме небо, з якого ти глузуєш, покарає тебе за твою зрадливість!

Дон Жуан. Сганарелю, чуєш? Небо!

Сганарель. Подумаєш — небо!.. Знайшла чим лякати!

Дон Жуан. Пані…

Донья Ельвіра. Досить! Я нічого більше не хочу слухати… Я й так шкодую, що вислухала надто багато. Це малодушність — дозволяти, щоб тобі ще й пояснювали твою власну ганьбу; в таких випадках благородне серце з першого ж слова повинно зважити для себе все. Не чекай, що я вибухну тут докорами та прокльонами — ні, ні!.. Гнів мій не такий, щоб виливатися марними словами, вся лютість моя збережеться для помсти. Кажу тобі ще раз: небо покарає тебе, підступний зраднику, за те лихо, що ти мені заподіяв, і якщо ти не боїшся неба, то бійся принаймні гніву зневаженої жінки!

ЯВА 4

Дон Жуан, Сганарель.

Сганарель (набік). Якби ж то могло озватися в ньому сумління!

Дон Жуан (після хвилинного роздуму), А тепер поміркуймо. про те, як його найкраще взятися до нашої любовної пригоди.

Сганарель (сам). Ах, та й паскудному ж господареві мушу я служити!

ДІЯ ДРУГА

Сцена являє собою сільську місцевість на березі моря.

ЯВА 1

Шарлотта, П’єро.

Шарлотта. Ох та й добре ж як, П’єро, що ти опинився там саме вчасно, — ну, чисто як уродився!

П’єро. Ще б пак! Були б вони тепер у чорта на болоті… Ледь-ледь обоє не потонули.

Шарлотта. Виходить, то вранішній вітер беркицьнув їхнього човна у море?

П’єро. Ось постривай-но, Шарлотто, я розкажу тобі усе з початку й до кінця — отак, як воно було; бо ж, як то кажуть, я перший їх побачив,' побачив ото їх перший я. Тож я й кажу: тинялися ми собі по березі моря — я та гладкий Лука… Дуріли та пустували з ним удвох — один одному в голову грудками землі кидали… Адже ж ти знаєш, гладкий Лука охочий до пустощів, та й я теж не від того, щоб пожартувати. Отож ми з ним удвох дуріємо собі та дуріємо, коли це — гульк! — аж бачу я, наче віддалік щось у воді вовтузиться та ніби, плигаючи по хвилях, до нас пливе. Спочатку я те дуже добре бачив, а потім раптом бачу, що вже нічого я не бачу. «Агов, Луко! — кажу. — Либонь, отамечки люди плавають…» — «Чи не попутав тебе часом нечистий, — каже він до мене, — це тобі чорна кицька памороки забила, туману на тебе напустила, що тобі замерещило перед очима». — «Хрест мене побий, — кажу, — зовсім не замерещило мені перед очима, а то ж таки люди». — «Бреши! — каже. — Тобі полуда на очі сіла». — «Хочеш, вдаримо об заклад, — кажу, — ніякої полуди в мене немає, — кажу, — а то два чоловіки, — кажу, — ще й пливуть вони прямісінько сюди», — кажу. «Сто чортів! — каже він до мене. — Б’юся об заклад, що ні». — «Ого! — кажу, — ну, то заложімося на десять су, — хочеш?» — «Авжеж, хочу, — каже, — ось маєш і гроші на заставу», — каже. А яз глузду ще не з’їхав, знаєш, ще не сказився, та узяв, та й кинув на землю аж чотири су цілісінькі, та ще п’ять су дрібняками, — та так ото немов одним духом хильнув скляночку вина. Адже ж я, нівроку мені, одчайдушний, мене не сполохаєш!.. А тут я вже добре знав, що робив. Мені