Криничар - Мирослав Іванович Дочинець
Земка шанував навіть Божий Симко. «Воно так, ‒ казав він, ‒ гоять лікарі, а вигоює Бог. Правда, Він помагає нам нашими ж руками. І ліками, котрі Сам сотворив і рясно розсипав довкола. Хто має очі ‒ знайде. Хто має вуха ‒ почує цілюще слово».
В сторожку я вже не вертався, мав закутень на псарні, їв з людського казана. Сонце сходило для нас під цокання кованих підборів капітанських чобіт. Їх наші пси чули звіддалік. Часом вітер гнав попереду пахощ його парфуму. Тоді першими вітали свого пана ми. Пси не любили аромату квітів, а ще більше ‒ запаху жінок, що лишався з ночі на чоловічому тілі. Так пахне риба з ріки перед грозою.
А як їх дратував інший пах ‒ коли скрипіла за живоплотом теліжка, повна циганів-гудаків, що спішили на учту веселити панство. Тоді псарня здригалася від валування сотні роздертих горлянок. Я гадав, що цим найлегше розізлити псів. Аж ні, було дещо гірше. Одного тихого вечора повз псарню потяглася вервечка людей у сірих повстяних свитах і таких же шапках, схожих на перевернуту ступку. Темничні люди! Глухо дзвеніли ланці на їх ногах, шкребли об камінь дерев'яні ходаки. Каторжани не мали сил піднімати їх, сунули по землі. Пси якусь мить завмерли, а тоді, збиваючи нас, потоком ринули на огорожу, загупали в неї грудьми. Вони не гавкали, а сухо гарчали, збрискуючи слиною траву. В тому гарчанні були зненависть і страх водночас, і заощадження сил і голосу ‒ їх прибережуть для чогось іншого… Я й донині не знаю, чому собаки так не люблять запаху тліну, запаху несвободи.
Мовчазний сірий цуг потягся вгору, зливаючись сумною барвою з мурами. А пси ще довго вишкіряли йому услід зуби, гризли штахети й терзали кігтями бур'ян. Пан Лойко ні голосом, ні рухом не зупинив їх. Я чув, як він, похльостуючи прутом, говорив сам до себе: «Впізнали. Вони впізнали їх. Моя метода справдилася, пане генерале…»
Я обернувся ‒ він сміявся. Він, виявляється, вмів сміятися. І тепер він не здавався залізним. Вино не м'якшить людей, сміх ‒ так.
Як Трійця нероздільна, так нероздільний я зі своєю Рікою і своїм Садом. Ніщо так не пахне чоловіку, як сад, посаджений ним власноручно. Я посадив свій сад двадцять років тому і називаю його давнім гарним словом ‒ вертоград. Бо ці дерева для мене більше, ніж дерева. Коли я лежу поміж ними в траві, пронизуючи очима крони і прислухаючись, як тихо ворушиться в глибинах коріння, мені здається, що дерева ростуть з неба. Як і все суще, що проростає на землі з небесних зернят. І ми також.
Вечорами я посижкую тут під горішиною, і тиша тихим псом всідається коло мене. Час гусне разом із сутінками, і я відтягую ніч, бо тоді треба прощатися із садом до завтра.
Я сам закладав свій сад. Так, як закладають на кроснах нитки ‒ біла, черлена, чорна… Щоб одне дерево не вадило зростом і вдачею іншому. Щоб низькі сусідили з низькими, а високі затуляли їх від суховіїв і студених осінніх протягів з гір. Я не видовжував ряди в шнурок, а саджав так, як казало око і серце ‒ де значила білилом птиця, де сідав спочити мотиль, де зависали джмелі, де вилізав на сонце іржавий камінець, засвідчуючи залізистість ґрунту (тут яблука будуть найчервоніші). Я не пхав корінці-волосини в затужавілу, збиту віками кам'яницю. Приденно, від першої зорі і до нічного зоряного засіву, піднімав переліг. Вузькою лопатою із штиком до коліна протиналися скибка за скибкою і вкладалися пластами, між якими стелилося листя, бур'ян, пиловиння з-під пил. Так за півроку я перевернув цілий схил над Латорицею. Скибки напікалися на сонці, спивали сльоту, промерзали, розсипаючись на пахучу зернисту охру. Це була моя добута барва, барва моїх змозолених рук, ‒ нею я мав малювати свій вертоград. І я його витворив, як Жига витворював свої образи.
Передусім прокопав я уздовж ділянки ярочки, якими стекла верхня вода. Тоді взявся «виправляти» ґрунт так, як учили садівники з гори Ловачки. Ораниця густо посипалася вапном і попелом з лісових порубок. Із заплав возами завозили гострий пісок, з боліт Борока ‒ торф, а з шелестівської каменярні ‒ кам'яний пил. Усе це перемотичилося з глиною. Така земля ‒ крихка з розсипчаста, швидко прогрівається й добре пропускає вологу. А щодо вдобрення, ми зійшлися на деревному пиловинні і курячому посліді. Змішані рівні частки мають півроку перепріти, аби дозріти. Таке вдобриво за силою не гірше за коров'як, зате без шкідників, які нерозумно заносяться з сирим гноєм. Ми ж бо понищили їх глибокою перекопкою ‒ одні повиздихали від морозу на поверхні, інші подушилися під пластами землі.
У садової парості чимало напасників. З них перший ‒ білий мотиль, що точить усі плодові дерева й кущі. Збирати його гусінь непросто, простіше заманити її в ловинки. Ми розкладаємо під деревами бочки з водою, а по краях горловин кріпимо порожнисті стебла. В спеку гусінь повзе до водопою, і тут же має зручні цівочки для обернення в лялечки. З тих стебел її легко вимити водою чи видути у вогонь. За спекотній тиждень можна звести більшу частину тої паскуді. А дротяникам для принади залишаємо в саду жмути соломи, які в яр-пору спалюємо. Слимаків задурюємо дощечками, мішковиною, гарбузовими кірками й кошиками соняшника. Під ними рясно поливаємо в спеку. А коли назбираються під ними слизняки, ошпарюємо їх окропом.
Ще є така капость, як кроти. В кротячі нори глибоко пхаємо шматини, змочені нафтою. Добре заливати їх і водою, бо кріт любить сухі, теплі й тихі місця. Не поткнеться туди, де в землю буде встромлено кілочки з бляшаними вертулками. Віднаджує кротів і кінський біб, ми насаджуємо його там, де вони люблять хазяйнувати.
Руді мурашки дуже помічні саду, вони понищать шкідників більше, ніж людські руки. А от чорна садова мурашка чинить шкоду, бо розселяє по пагонах і листю попелиць, котрі висмоктують з рослин соки. Ці мурашки радо ласують медвяною росою, яку випускають попелиці. Тому вони їх «пасуть» і оберегіють від божих корівок і золоточок, що поїдають тлю. Відганяє мурах запахуще зело ‒ кріп, кмин, стокротки і нагідки. А біля їх гніздовищ треба залишати грудки дріжджів, перемнуті з медом. І вони невдовзі
