Дім у Бейтінг Голлов - Василь Махно

У двері хтось гримав. Я зрозумів, що мене розбудили і що гудіння вентилятора не завадило мені провалитися в сон. Інколи після обіду приходив до готелю поспати, бо задуха, яка завжди нависала перед дощем, немов перетискала мою сонну артерію, і я відключався. Відчинив двері й побачив змоклу Наврікат, яка розповідала мені, що від мотоцикла рикші до входу в готель було не більше десяти кроків, але злива обліпила її так, що на одязі не залишилося жодної сухої нитки. Я дістав свої запасні джинси та сорочку і Наврікат, переодягнувшись у лазничці, стала схожа на лондонське підбите вітром дівчисько.

«То що ти там написав про Кералу?»

«Так, якісь загальні фрази».

«Якщо ти хочеш зрозуміти, як ми живемо у сезон дощів, то не перегни палиці з екзотикою».

«Що ти маєш на думці?»

«Від дощів наше життя не припиняється, а лише сповільнюється. Глина набухає від вологи так, наче ось-ось розчиниться у дощі й земля взагалі зникне. Вода розмиває дороги, затоплює будинки. Але діти ходять до школи - десятеро під однією парасолею. Жінки, накриті дощовиками, пливуть на човнах у гості. Чорний від пороху і дощу чоловік із голим торсом веслує проти течії, наче хоче зупинити її своїм веслом. Наче він узагалі здатен щось зупинити».

«Це вірш?»

«Ні-ні, це просто дитячі спогади».

Дощ не вщухав. Але ми вийшли з готелю, і Наврікат, підібгавши своє сарі, по котики у воді, йшла вулицею, намагаючись спіймати хоч якийсь транспорт, щоб ми могли дістатися на виставку арабського золота. Я йшов за нею; з парасолі стікала холодна дощівка і тонкою цівкою текла мені по спині. Навпроти кількох халабуд, де продавали сякий-такий харч, а замість світла блимали запалені свічки, - сяяв люстрами великий магазин, у якому поважно пересувалися сотні чоловіків і жінок, роздивляючись золоті вироби за заскленими вітринами. Свій одяг - сарі та сандалі - Наврікат доповнила безліччю прикрас. Ніздрі блищали золотими крапельками, яєчного кольору браслети дзеленчали на тонких зап’ястках, намиста на шиї та кульчики доповнювали ансамбль її оздоб. Я тільки зараз помітив, що Наврікат, як і решта жінок на цій виставці, аж сяяла від золотого дощу, який її огортав, а також від блиску виробів за скляними вітринами, на які було спрямовано світло люстр і спеціальних ламп. На другому поверсі стояли безголові манекени, від шиї до ніг обвішані золотими прикрасами так, що на них не було вільного місця. Араби, перекрикуючи натовп, прицінювалися до покупців.

Було видно, що Наврікат тут подобається. У Нью-Йорку я заходив придбати подарунок у магазин Тіффані на Сорок шостій вулиці, але це траплялося раз на рік. Там тихо, ввічливі продавці делікатно поцікавляться, що би ви хотіли побачити, а за певний час принесуть, відкриють темно-синій футляр із червоним оксамитом, на якому лежатиме перстень із білого золота чи філігранний браслет, досконалість форми якого можна порівняти лише з досконалістю жіночого тіла. А тут стояв гамір, немов на пташиному ринку чи вдосвіта в джунглях, які оточують місто, коли все навколо вщерть переповнюють пробуджені голоси птахів. Я шепнув Наврікат, що хочу вийти з цієї виставки і почекаю її надворі біля виходу. Вулицю освітлювало кілька ліхтарів на стовпах, але їхнє слабеньке світло розливалося нерівномірно, і темрява відступала лише від фар мотоциклетів рикш і автівок. Я роззирнувся і помітив, що неподалік, у густій як кропива темряві, час до часу освітлюваний фарами мотоциклетів, що саме повертали в цьому місці, сидів кералець, підібгавши своє мунда, і справляв, тужачись, нужду. Просто неба на вулиці.

Наврікат вийшла з виставки, шукаючи мене очима в натовпі. Я запитав, чи повертається вона до своїх родичів.

Ми повернулися до готелю.

Зранку задзеленчав мобільний Наврікат. Я встав і надибав його на столі. Телефон крутився, немов саламандра, яку впіймали за хвіст. Дзвонив Александер: на екрані висвітилося його ім’я. Я заліз під простирадло, яким ми з Наврікат накрилися, і шепнув їй про дзвінок. Вона щось пробурмотіла і відвернулася до стіни.

Поснідавши у готельному ресторані викладеним на широкому пальмовому листку рисом зі шматками курятини, ми зійшли у фойє. Я попросив викликати таксі. Наврікат вилітала до Мумбаю. Відійшовши вбік, увімкнула телефон і почала з кимось розмовляти. Зі звуків, що нагадували гуркіт каміння і тріск переламаних пальмових гілок, я зрозумів, що це була малаямська мова. Наврікат розмовляла з мамою. Інтонації свідчили, що вона вибачалася за відсутність цієї ночі.

Після обіду в Наврікат виникла ідея, що оскільки ми тут, в Іст Віллиджі, піти до Седар Таверн, де збиралися поети нью-йоркської школи. Наврікат перекладала їх малаямською мовою і вже навіть готувала книжку.

«Ти когось із них бачив?» - запиталася вона. «Бачив».

«Кого?»

«Ешбері».

«На читаннях?»

«Ні, був у нього вдома».

«Круто!»

«На Двадцять другій вулиці, неподалік готелю, де ти зупинилася».

«То зателефонуймо і ходімо в гості».

«Не вийде».

«Чому?»

«Про це потрібно домовлятися завчасно».

«З поетом - завчасно?»

«Він же людина. Може застудитися чи просто виїхати з Нью-Йорка».

«Може. Але як ми знатимемо, що його нема, якщо не зателефонуємо?»

«А знаєш, логічно».

«Я б йому показала його вірші малаямською. І навіть