Софія - Олесь Ульяненко

– Мені боляче у вашому світі, навіщо і за що мене сюди випхали, – сказав холодно і порожньо.

– Шукай серед… У парках, дискотеках, пабах, кабмінах, де завгодно. Чеши, генерале, чеши. Зірочка Героя України тобі забезпечена… За синаша… – І Лукаш випив одним махом склянку горілки. Налив другу і ще випив. Генерал стояв і дивився з таким виразом на обличчі, наче у ката відібрали сокиру й отією сокирою будуть хайдокати свиней, збезчестивши священний цей інструмент. Потім вояка довго стояв перед шикарним, блискучим, як німецький холодильник, ліфтом. Ліфт не відчинявся. Генерал чекав, заклавши руки за спину, – стояв у піджаку й запраних спортивних гамашах, а на грудях – дюралеві ордени, які видавали досить войовничий напір. Ліфт не бажав підійматися, і генерал вертів головою, що б могло трапитися з пальчиками, що вмикають лампочки з кнопочками. А на піджаку – планочки за війну, заградотряд, партизанщину, за врятування і геройство в Ічкерії. А бобин-бобином, не відчиняється. І ось цього разу він пересвідчився у чуді: вона, у просмерділому формаліном халаті, снів видіння – бац – і облузаним нігтиком натиснула кнопку.

– О, це діло. Головне – віднайти правильний підхід, – сказав генерал Євдокимов.

Отакої, зайшов і нафіг не вийшов. Просто фантом чи Третя світова у мініатюрі.

Він знав чесно, чого вони від нього хотіли. Але мовчав тому, що він Альфа й Омега. ВІН був самою досконалістю. Люди чекали від нього красивостей. Бог повторив: Я є АЛЬФА й ОМЕГА. І вибухнув сам у собі, як досконалість, що її не доведеш.

І Євдокимов розсипався на маленькі дюралеві медальки-шоколадки, що їх дітям дарують на день народження чи Різдво. Ось так… Його понесло в героїчне майбутнє. В інше він не те щоби не вірив, просто є порода таких тупаків, що їх легше вбити, ніж роз’яснити, як пройтися до супермаркету. Але він усім своїм підлеглим розказував, що чув голос Бога. У психіатричці було тепло і затишно: робили уколи, підносили судно. Уколи він полюбив, коли йому робили процедуру, він намагався залізти під халат медсестрі. Хо, стара гвардія не здається!

Хрещатик лежав у призахідному червоному промінні. Пивна лінь, гарні жінки з довгими і повнуватими ногами, якраз слов’янський тип. Вечір розсипався веселим сміхом і пивною піною, що валила через краї людського щастя. Крістолист, тут у нього буде лише поганяло, бо на більше він не претендує, можливо, ще хтось ще чогось від нього хотів, але наш далеко не юний друг нічого не бажав від цього солодкого, в бурштинах, питва і червоного сонця міста. Він підігнав машину до одного з готелів, що на Подолі, зовсім непримітного, де на початку перебудови колись стояв шикарний бордель і все у людства так сонячно починалося. У нього була нова спортивна машина. А ще нові документи і перепустка у заборонений для кожного пересічного, як водиться, рай на землі. Крістолист гадав, може, і даремне, що світ таки створено саме для нього. Зараз він стояв перед яскравою вивіскою про ремонт чи то парасольок, чи то електронної техніки, а може, під солярієм. Ніхто не знає точно. Головне, він стояв у великому, паскудно зшитому костюмі, дуже дорогому. Як умудрилася відома фірма випустити таке паскудство, ніхто теж не знає. Але підпільні борделі і підпільні майстерні не перевелися, хоча туди не дають візиток. Саме на цьому у них закінчується подібність з потойбічним світом.

Словом, історія цієї людини проста, як людський гріх. Крістолист – це звучне, майже аферистське прізвисько виникло в дитинстві і було пронесене через усе життя до п’ятдесятилітнього віку, коли нарешті мрії його почали дивним дивом збуватися. Наш знайомий усе свідоме життя пропрацював м’ясником. До речі, і батько, і дід його займалися саме цим, за винятком братів і сестер, що підгрібали по життю, чим Бог сподобив. У сорок п’ять він став міцно на ноги, а саме мав чотири м’ясопереробних комбінати. У п’ятдесят він заснував лігу і профспілку м’ясників. А у п’ятдесят один уміло їх кинув на півмільярда баксів. І, звісно, його замовили. В одному з готелів він порубав на шматки своїх замовників – усього четверо, – включаючи двох курв (поговорювали, що трупаки відвезли на одну з його фабрик), після чого його полишили, і він міг спокійно насолодитися майже мільярдним статком. Він мав три бажання: розбагатіти, одружитися, замочити мажорного підараса. З останнім якраз виходило навпаки… Отже, у цьому будинку, де може бути солярій, парасольна майстерня і багато-багато чого ще цікавого, він узяв картку, що нагадувала більше кредитку. Крістолист глянув на неї здивовано, гмикнув і подумав про себе, що таке-от гівно коштує божевільних грошей. Але нічого не сказав. Не таким він був-бо дурним, наш Крістолист.

Пізнім осіннім вечором, коли дороги наче залиті мокрим гудроном, він сів у ресторані за персональний столик, сунув сигару до рота, майже як кусок захололого лайна, офіціант підкурив, – і подивився за вікно з відчаєм насолоди. Початок осені завжди викликає меланхолійну печаль. Тоді ж і збуваються мрії, котрі більшості людей нахрін уже не потрібні. І зайшла вона. Чудо з різнокольоровими очима. І це була Софія. Софія теж побачила його відразу, тільки-но її голова з’явилася на другому поверсі. І вже за кілька хвилин вони сиділи рядом, плечем до плеча, як двійко котів. У номерах він показав їй картку. Вона не здивувалася, а розсміялася м’яким гортанним сміхом. Отак вона стояла, зігнувши ногу в коліні, розпустивши золоте волосся, дивилася на картку, майже воскова у своїй наготі, із запахом волосся, із запахом шкіри, а там солодко, ох як солодко пахла, і рівним голосом протягнула: