Софія - Олесь Ульяненко

– Знаєш, чим займається мій чоловік?

– А я чим займаюся?

– Ідіот… Знаєш, чим він займається…

– Ге! В жопу їбеться. Бо чоловік – перед тобою і тільки що тебе дрючив, як козу драну.

– Уйобок. Пішов геть звідси. – І вона п’ятою заїхала Саїду в щелепу. Він відсунувся, відкотився, щасливо витираючи кров на губі.

– Тобі, голу5ба, краще не знати, що знає він. Чого я сам не знаю. І не бажаю знати, окрім твоєї задниці. Широкої і круглої, – він закотив під лоба очі, зовсім кокетливо, як портові, дешевого, третьосортного заквасу проститутки-трансвестити.

Але тут з нею трапилося те, що і з Лукашем, але з тією різницею, що вона здогадувалася, звідки воно все це йде. Надія відчула себе тонким кришталевим інструментом у руках Господа Бога. Вона, котра не вірила до цього ані в кішок, що перебігають дорогу, ані в будь-які прикмети, а про Бога – нічого було й говорити: вона захоплювалася усім тілесним, закохана була у своє тіло, була впевнена у своїй вроді, хоча Лукаша теж не вважала за красунчика; вона, котра вірила у власний інтелект, якому поклонялася як істині, фізично присутній у її існуванні, – нині вона відчула весь прекрасний жах божественного. І що більше воно наближалося, то більше її відкидало, притягувало до цього чоловіка з горою м’язів, фавнівським фалосом, щоб напитися з його уст крові. Не будь вона жінкою, вона не відчула би себе причетною до якоїсь таємниці. Вона ображена. Саїд, з мізками вивернутого куфія, з інтелектом комп’ютера, знав усе, але як вона, так і сам Саїд не знав цього, хоча хитро приховував. Людина може лише здогадуватися. Здогадуються і помиляються навіть пророки, якщо на те воля Бога. І зараз вони на це дивилися легко. Була зима, і до вильоту літа на широкі вулиці було ще рано, але Лукаш знав, що це трапиться – почнеться літом і на початку осені. Ранні поминки приведуть до довгих похоронів…

Насправді Лукашу було байдуже. Морозильники не працювали, і він з мазохістською насолодою вдихав запахи трупів. Він спиною, довбаним сьомим чуттям відчув чужу присутність. Понюхав повітря. Сказав:

– Від вас тхне… Мертвою спермою…

– Блядь!.. Блядь!.. Блядь!.. – закричала Надія. – Де воно, те життя, що ти обіцяв… Де…

– Білий пароплав і біла мармурова драбина в небо, й вічний спокій у райських кущах на землі? Ага… – Вказівний палець устромився у простір. – Я – син своїх батьків, з комуністичним СНІДом у крові… Щоб вижити, треба перебити родичів: батька, матір, сестру, племінників, дідів у двадцятому коліні… Усіх к їбєням… Але це мій жарт, гіркий, але жарт. Спокута. Сьогодні я зрозумів щось таке, від чого тікав усе життя і любив найбільше. Я сьогодні відчув красу і біль віри. Щемку радість лизати її, кислу, наче заражена венерою пизда… Але цього не можна робити. Спокута. Хоч усіх повбивай – нічого не зміниться: уб’є той, що створив їх… І не заважайте мені…

Він зважив на долоні печінку. Вона хлюпнулася у відро. Ліва частина обличчя Лукаша вигнулася в перекошену усмішку.

– Невдовзі почнеться. Шукайте у тих, у кого однакова хвороба… – Він витягнув пісюна і помочився повз труп у відро з порваними тельбухами.

Саїд сів, як над проваллям, зігнувшись дугою в колінах, – чисто тобі романтична картина, і лише з кінця стікала тягуча прозора нитка сперми, холодна вже і нежива. Він не хотів згадувати, але якесь паскудисько виставляло слайд за слайдом перед його таблом: він продер у сраку в роздягальні свого однокласника, так собі, за пачку жуйки, хоча б і міг просто впердолити, за так. Пацану так це діло сподобалося, що він нипав за ним по усіх кутках, смоктав у туалетах, жер його лайно. І чого ще, здавалося, не вистачало синові одного з найбагатших людей країни, а то і Європи. Малому виявилося замало жвачки (а швидше сексу), і закоханість чи зацікавленість Саїда до нього пройшла, і він заклав батькам, а ті, звісно, у міліцію. Саїд тікав дворами. Спочатку це було двоє найманців. Саїд із шести років потрапляв білці, чи то бродячому собаці, в око, тому двоє сискарів лишилися лежати на смітнику, обліплені зеленими і чорними трупними мухами. Менту Саїд випустив тельбухи і намотав навколо шиї, з музикальною зацікавленістю дослухаючись, як вони риплять під пальцями, наче дитячі повітряні кульки на Перше травня. А по цьому він зник, щоб облагородити тюрягу своєю присутністю.

Це була підліткова зона. Щоправда, вона нагадувала розкішний апартамент проповідника Аделаджі. За винятком, що ти відразу потрапляв у пекло, без транзиту. Тут їбали за пачку «Прими», тому що вона – червоного кольору, або взагалі за куриво, тютюн, банку сардин, за косяк і просто – за красиву бабську сраку. Жорстокий дитячий світ, який не мав бажання миритися із законом, що творився там, за парканом. Їх влаштовував свій, портативний, де все чітко розліноване по рангах і ранжирах. Порнуху їм заміняли світлини з порножурналів: світлини ставили на голову «хмирю» і задовольнялися таким робом – через оральний секс. Навіть на волі це не виходило з рамок тюремної романтики. Картинка лишалася картинкою. І цей світ в’їдався