Мазепа - Богдан Сильвестрович Лепкий
Полковник Чечель, їдучи на санях невідомими шляхами й бездоріжжями, роздумував над тим. Шнури й посторонки, котрими був прикріплений, в'їдалися в його руки й ноги, давили груди і спиняли віддих, рани пекли, змагався жар, спрага палила його. Але він терпів душею, ще більше, ніж тілом. На постоях підходили до нього його мучителі, гидкі, брудні, п'яні, щоб подивитися, чи живий він ще. І замість попустити шнури, замість подати йому води, насміхалися над його терпінням.
Поспішайся, Чечелику,
Чекає москаль,
Вже для тебе зготовлено
Осиковий паль.
Гу-у!
Чечель повертав голову на другий бік, примикав те одно видюще око і твердив водно: "Прости їм, Господи, бо не знають, що творять". У тих божеських словах він почував одиноку потіху, одиноку, останню розраду.
Сани підскакували на ровах і на грудді, не прикритій снігом, і кожух осувався з нього.
Віддихав свіжим воздухом і дивився кругом.
Бачив, як далекими шляхами мандрували козацькі прошаки до царських милостивих стіп.
"Летять круки на жир. Біжать вовки й шакали, зачувши трупа".
І Чечелеві здавалося, що він чує цей поганий сморід, яким несе від падла.
"Падло, політичне падло, от що ви таке!"
Пригадувалися часи, коли то князі й бояри наші їздили до темників татарських і до Сараю до ханів, кланялися, клеветали одні на других, впевняли в своїй вірності й любові непохитній, щоб випросити ярлик на городи й волості для себе. Подібно, як тепер.
Пригадувалися ворожнечі й каверзи галицьких боярів, як вони, щоб ослабити владу своїх власних, рідних князів, накладали з ворогами й накликали їх на свою державу, бо вище клали вони свої власні вигоди від державного добра.
Як і тепер...
Пригадалася безталанна Настася Чигрівна і мудрий князь Ярослав Осьмомисл, пригадався лицар-сліпець, князь Василько Теребовельський і багато-багато сумних, чорними красками мальованих картин, аж до Виговського, Дорошенка, Сомка, аж до гетьмана Мазепи...
Шнури чимраз глибше в'їдалися в тіло, і спрага чимраз дошкульніше пекла. Чорно, червоно робилося в очах, голову розпирали гадки.
Якщо муки його потрібні за спокутування отсих гріхів — Господи, хай діється воля твоя!
Сани зупинилися. Ватага збентежилася. Видно було, що щось несподіваного зайшло.
Чечель чув, як його мучителі, лишивши тільки двох людей при конях, самі подались у ярок. Звідтам долітали до нього їх вигуки і крики. Перечилися, сварилися, не могли дійти до згоди. Незабаром зрозумів, у чім діло.
Вони побачили здалеку, як надтягала армія московська, і не могли погодитися, як їм підходити до неї.
Одні казали, що гуртом, а другі, що краще вислати депутатів, бо хтозна, як до них поставляться москалі, чи не заберуть від них Чечеля і замість нагороди чи не поступлять з ними, як з бандитами. Тамті, що були за тим, щоб назустріч царській армії цілою ватагою іти, боялися, що як пішлють тільки делегатів, так тії заберуть гроші для себе, підуть з москалями, а їх оставлять дурнями у ярку. Ніяк не могли дійти до згоди.
"І між ними нема однодушності, — думав собі Чечель. — Скрізь колотнеча, распря. Ніхто нікому не вірить, гризуться, як за кістку собаки. Коли ж тій гризні прийде кінець?"
Московська армія наближалася. Здалеку чути було грюкіт тарабанів, тупіт кінських копит і стукіт тисячів чобіт. Побідоносна армія царська йшла з Батурина у Глухів. За передньою сторожею везли батуринські гармати, закопчені, заболочені, по осі в крові.
Глянув Чечель, і кров'ю серце йому зайшло. Пригадав собі Кенігзена, хороброго гарматного осаула, що так славно орудував ними. Коли б не Ніс і не Кенігзенові рани, ті гармати ворога в Батурин не впустили б. Ревіли б на мурах, як льви, ригали б огнем на ворога, як смоки, громами рокотіли б грізно, поки рокоту цього не зачув би був гетьман.
А так — глухо дудонить земля під ними. Котяться окервавлені колеса, гармати запираються, грязнуть, стають, бо ніяк не хочеться їм іти в полон. Сорому бояться, бояться, щоб не казали їм стріляти на своїх.
А за гарматами щонайсильніші драгуни несуть хоругви козацькі. Пошарпані, подерті, як крила вірлів, що в час бурі попід хмари літали. Скільки побід бачили вони, скільки козацьких очей дивилося колись на них як на свої святощі найдорожчі! Головами лягти, хоругви не здати. І полягли батуринці, а не здали своїх прапорів. Від трупів забрали їх москалі, а не від живих. Тримайте, тримайте їх кріпко в руках, а то повідриваються з держаків і розвіються, як хмари по блакиті.
Світлійший князь Меншиков нарочно казав їх розпускати, бо наближалися до Конотопу, до того Конотопу, біля котрого колись гетьман Іван Виговський сорок тисяч московського війська трупом поклав. Нехай козацькі прапори невольниками туди ступають, куди колись побідниками ходили, хай бачить український народ, що добра доля відвернулася від нього, і хай спокійно кладе свої руки в кайдани. Чужі хорунжі вимахують хоругвами, хочуть, щоб вони розвівалися буйно, щоб усякий пізнавав їх, — так хоругви розвіватися не хочуть, соромно хиляться вниз і прилягають до своїх держаків.
А за хоругвами бунчуки, бунчуки, що з гетьманом ходили, де гетьман — там і бунчук. А тепер вони перед полководцем царськими бранцями йдуть.
А за бунчуками. Боже, чи це йому ввижається, чи правда це, московський старшина золочену, самоцвітами густо оздоблену гетьманську булаву в руках держить. Підносить, вимахує нею, ніби знаки дає, насміхається.
І Чечель примикає повіки, щоб не бачити того.
Але бачить. Жахливий образ врізується в мозок. Не забути його, не забути!
Простує спину, пручається, шнури тріщать, та не подаються. В Батурині свої сили лишив.
Дивися, хоч ти один дивися на клейноди гетьманські іншими очима, як на них дивляться вороги, і свої, що вздовж шляху лобами до землі припадають, поклони б'ють, але не перед тими святощами, а перед силою побідника.
А за клейнодами йдуть їх оборонці, козаки і старшини, котрих Меншиков на місці смертю не скарав, а веде їх у тріумфальнім поході свому цареві на втіху, а їм на смертну
