Вода з каменю Саксаул у пісках - Роман Іванович Іваничук

Захер–Мазох не був поляком, він не знав роздвоєнь, не розумів ненависті запроданого поляка до поляка прозрілого; він був німець, який прийшов господарювати на чужій землі, і йому вигідні були незгоди між аборигенами — русинами й поляками, а що вже казати про незгоди між єдиноплемінними! Захер–Мазох погордливо зирив тепер на Фредра, і на Зайончковського, і на самого губернатора Лобковіца, одягнутого в польський кунтуш.

Лобковіц мусив якось виходити із прикрого становища: він не міг ні вигнати, ні образити, навіть зігнорувати цього нахабного комедіанта, якого тільки що возвисив у ранг національного героя. Мовив примирливо:

— Сентеції Наполеона не завжди актуальні, пане Фредро…

Ляснув у долоні, даючи знак маршалкові, що пора розпочинати бал.

Маршалок оголосив танець свічок. Був це модний у Львові полонез: у затемненому залі кружляли пари із свічками в руках, блукаючі мерехтливі вогні розпливалися по залу, вихоплюючи з темряви обличчя, зраджуючи вряди–годи закоханих — погляд, усмішку, поцілунок.

Заграв оркестр. Фредро поклонився губернаторові і, взявши під руку Камінського, подався з ним у глибину залу. Гості розступалися перед поетом — одні з поваги, інші мов від прокаженого, тільки Едмунд Ржевуський рішуче перетяв зал, заступив Фредрові дорогу, його меланхолійні очі виливали на поета безмір образи й докору, він проказав, скорбно похитуючи головою:

— Zdrajca![49]

І, заплакавши ридма, наче отець над безумним вчинком безпутного сина, вибіг із залу.

Камінський мовив по хвилі:

— Програють поляки. Там, при керівництві, отакі ж дегенерати.

— Вимруть скоро, — відказав Фредро.

Лакеї роздали парам засвічені свічки, погасили лампи; лилася музика, але пари не кружляли, пішли в сумному поході по залу, мов на похороні, — Фредро зіпсував губернаторський бал.

— Це блюзнірство, — сказав Камінський. — Там гинуть, а тут відправляють при свічках панахиду. Польщу хоронять…

— Вони себе хоронять, а не Польщу, — відповів Фредро.

Молодь уперто не хотіла танцювати, слова Фредра гнітили, соромили, свічкова процесія починала друге коло, маршалок балу припинив музику, наказав лакеям засвітити лампи.

А коли в залі стало ясно, всі побачили під гербами аристократичних родів приклеєний аркуш паперу з якимось написом. Гості збіглися до фронтальної стіни, підійшли Камінський і Фредро. На папері великими літерами був писаний вірш:

За мить зал спорожнів, молоді не стало. Захер–Мазох прошипів:

— Віднині, пане губернатор, я їх запрошуватиму на бали до Куфштейна.[51]

Холод вигнав пана Курковського зі стайні, що притулилася до задньої стіни бойні на Замарстинові. Теплий струмок із худоб'ячої крові та калу, який витікав з труби прямо на конюшню і, обминаючи її з обох боків, віддавав своє нудотно–млосне тепло двом шкапам і візникові похоронних караванів, замерз, шерсть на конях скучерявилася і покрилася інеєм, а просяклі дьогтем чоботи Курковського затвердли мов камінь, і він тепер не міг їх скинути, щоб перемотати онучі.

Щедрий осінній заробіток вичерпувався — люди перестали вмирати. Шкап'ята без упину жерли овес, і візник з острахом дивився, як він тане, та й у самого у правій кишені лапсердака не стало срібних монет, з якими він двічі на день заходив до корчми Сруля, де можна було наїстися копченої риби навіть у шабаш. У лівій мідних крейцерів було ще багато, проте їх дзенькіт, коли пробував пальцями, був сумний, мов звук надтріснутого дзвоника, — словом, пан Курковський нічого втішного на близьке майбутнє не передбачав, а заробітків не було, і він у скрусі приходив до думки, що бути магістратським слугою набагато гірше, ніж жебраком, бо їх суспільство утримує задарма, не вимагаючи відробітку.

Коли кров'яно–гнойовий потічок утворив довкола конюшні брудно–червону замерзлу калюжу і останнє тепло пропало, Курковський згадав про державного утриманця Яся Сакрамента, накрив коней веретами і подався на Ринок, щоб порадитися з ним, як пережити цю люту зиму, бо ж звісно — Ясеві тепер велося набагато краще.

Ясьо стояв, як завше, у своєму кутку в кав'ярні «Унтер цвайундфірціг», тримав у руці скрипку, не грав, бо не було кому; тлуста шинкарка сердито зиркнула на ще одного жебрака, з яких їй нема жодної користі, потім впізнала Курковського і полагіднішала, бо візник похоронних караванів завжди був при грошах. Вона помахала рукою, зазиваючи його до прилавка, але Курковський не звертав на те уваги, він підійшов до Яся і з усіх сил намагався зрозуміти, що той говорить до нього на мигах. Ясьо балушив очі і кивав головою у бік шинквасу, нахиленим униз пальцем показував у глибину залу; Курковський повів очима за рухом пальця і побачив нарешті за ніжкою прилавка блискуче кружальце. Притьмом підійшов і, кланяючись та запевняючи шинкарку, що холера в місті вже ущухла, хай спить спокійно, боком–боком згинався, ніби заправляв штанку в чобіт, врешті–таки підняв монету: був це цілий гульден. Тоді щось промимрив шинкарці й, махнувши Ясеві рукою, вибіг з кнайпи, мовби за ним гнався