Вода з каменю Саксаул у пісках - Роман Іванович Іваничук

Шинкарка, звісно, зраділа гостеві, але, видно, ще й знала його, хоч військова форма на ньому була чужинецька, — розпливлася в радісній усмішці.

— Яка честь, яка честь, пане полковник!

— С Новим годом, госпожа! — рикнув офіцер чужою, проте зрозумілою мовою і попрямував до шинквасу. — Водочки, пожалуйста!

Ясьо, який давно замовк у кутку, затягнув смичком мелодію австрійського гімну «Gott, behalte, Gott, beschutze unser'n Kaiser, unser Land»[48], полковник шпурнув через зал Ясеві срібну монету і наказав грати «Боже, царя храни»; Ясьо не знав мелодії царського гімну, опустив смичок, монети з долівки не піднімав.

Міхал з Йосипом якийсь час придивлялися до чужинецького офіцера, потім відвернулися, Сухоровський розгорнув листок.

— «Відозва до росіян», — прочитав уголос. Глипнув на Йосипа, хмикнув.

— Читай, читай…

— «Польське патріотичне товариство, — читав Сухоровський, — організувало маніфестацію варшав'ян проти генералів, які капітулюють перед царем, відправило панахиду на честь страчених декабристів…»

— От я і не знаю, хто такі декабристи, — перебив Йосип.

— Почекай… «Микола І детронізований, сейм Королівства Польського проголошує повстання народним… Слава страченим декабристам! Пролита ними кров зігрівала холодні підземелля, в яких мучилися польські брати… Не проти російського народу піднімаємо зброю, ми ведемо війну з деспотизмом, який гнітить його і нас. За нашу і вашу свободу!»

— Ну що, Міхале? — запитливо глянув Йосип в очі товаришеві. — Це до росіян заклик, так… Але й ми русини. Родаки… Може, вони і нас кличуть, адже кажуть: «За нашу і вашу свободу!»

Сухоровський зняв циліндра, розгладив долонею волосся, гукнув до шинкарки:

— Пуншу, гарячого!

Довго дивився на Йосипа, в очах мінялися рішучість і вагання, потім мовив голосно:

— Там, брацє, цікава справа розпочалася. Як ще і російські кріпаки візьмуться…

Чужинецький офіцер весь час до них приглядався, а зачувши, що вони розмовляють по–українськи, взяв свій келих, тарілочку з закускою і підійшов до їхнього столика.

— Дозвольте представитися, — сказав по–російськи, стукнувши закаблуками. — Царський резидент у Львові, полковник Брейндель! Чую, руські ви, то хочу випити з вами за царя і отечество. На погибель ляхам!

Шинкарка принесла два бокали гарячого пуншу. Сухоровський узяв свій бокал в обидві долоні, щоб трохи охолодити, і не підводив голови. Йосип і зовсім не знав, як повестися, про що говорити з таким високим достойником.

Врешті Міхал промовив, дивлячись у бокал:

— Так, пане полковник, ми русини, та смерті полякам зовсім не бажаємо — вони ж такі люди, як і ми… А за російського царя не будемо пити. Він же повісив тих, що їх декабристами назвали, а вони — росіяни… Чому ж ви…

Обличчя Брейнделя збагровіло, полковник блиснув очима. Щоб заспокоїтись, спорожнив келих, крекнув:

— І будемо таких вішати. На імперію руку піднімали!

Сухоровський, все ще не підводячи очей, мовив:

— Щось не можу зрозуміти подібних до вас росіян… Європу визволили від французів, а власного ярма скинути не хочете.

— Мовчать! — крикнув полковник. — Мовчать!

Міхал все дужче й дужче стискав долонями бокал, та роздавити його не міг, це ще більше додало йому злості, він ненависним поглядом уперся в полковника, губи стиснулися в лютій посмішці, прошепотів як тільки міг спокійно:

— Кутас ти…

І вихлюпнув Брейнделеві пунш в обличчя.

Той сахнувся назад, витирався рукавом, другою рукою витягав шпагу з піхви. Сухоровський відкинув масивного стола, мов пуделко. Тоді полковник повернувся і щодуху вибіг з кав'ярні.

Ясьо заграв личаківського штаера. Він щиро бажав утішити Йосипа й Міхала, котрим зіпсував товариську розмову якийсь приблуда, а щоб зробити їм ще більшу приємність — не перестаючи грати, розмахнувся ногою і зі словом «сакрамент» загнав срібну монету через увесь зал під шинквас.

…Маркіян відправив листа до Анни, і з душі спав тягар — тепер уже не перечитаєш, не поправиш і не порвеш; він ще раз перебіг думкою зміст листа і пересвідчився, що все там написано добре й розумно, якби ж не ті останні слова «тужу за вами», які напевно розсмішать її або знеохотять, і вона, як доведеться зустрітися, з погордою відвернеться чи вдаватиме, що жодного листа не отримувала. Анна й не відпише — і все через ту одну плаксиву фразу. Але ж він тужить, тужить, тужить!

Навіть наміру не мав іти до університету, адже це русинський Новий рік, там нині слухають виклади тільки поляки й німці, проте після зустрічі з Базилевичем ноги самі його туди понесли, слова про Мауса, професора історії, весь час вклинювалися в плин думок про Анну, заважали, відтісняли її образ: німець Маус заохочує академіків переходити на польський бік, і якщо це робить німець, то чей справа варшавського повстання не є чисто польською, вона зачіпає, тривожить, кличе, втягує всіх, хто ненавидить тиранів.

Маркіян сам, без чиєїсь спонуки, дійшов до такої думки давно, ще в розмові з Тадеєм Василевським, але то було тільки визначення своєї симпатії, конкретизація погляду на речі, а тут він стикається упритул з дією чітко реальною, до якої показують дорогу, і треба йти туди або ж не йти… А чому б не до Кармелюка? Тільки ж до нього не потрапиш, він опришкує, де знайдеш його невловиме товариство, а тут поведуть аж у сам