Твори в 4-х томах. Том 1 - Ернест Міллер Хемінгуей
— Неодмінно походимо, — запевнив Нік.
— Добре б дати один одному слово, — сказав Джордж.
Нік підвівся. Він туго затягнув пояс штормівки і, перехилившись над Джорджем, узяв приставлені до стіни лижні палиці. Тоді з силою увігнав вістря палиці в підлогу.
— Нема сенсу давати слово, — сказав він.
Вони відчинили двері й вийшли. Було дуже холодно. Сніг укрився крижанистою корою. Дорога йшла нагору, в сосновий ліс.
Вони взяли свої лижі, що стояли прихилені до стіни готелю. Нік надяг рукавички. Джордж уже рушив дорогою вгору, несучи на плечі лижі. У них ще залишалася спільна дорога назад.
XIII
Я почув звуки барабанів, що долинули з вулиці, потім стало чути флейти й дудки, а потім усі вони з'явилися з-за рогу й усі танцювали. Вони заповнили всю вулицю. Маера перший побачив його, а тоді вже і я. Коли музика змовкла і всі зупинилися перевести дух, він присів навпочіпки серед вулиці разом з ними, а коли музика вдарила знову, підскочив і разом з усіма пішов витанцьовувати вулицею. Певна річ, був п'яний.
— Спустися по нього ти, — сказав Маера. — Мене він ненавидить.
Я зійшов униз, наздогнав їх, і, коли він знову присів навпочіпки, дожидаючи музики, я взяв його за плече і сказав:
— Ходімо, Луїсе. Бога ради, в тебе ж сьогодні пополудні бій.
Та він не слухав мене — тільки дослухався, коли знову заграє музика.
Я сказав:
— Не будь таким бісовим дурнем, Луїсе. Ходім до готелю.
Музика заграла знову, і він підскочив, викрутився від мене й пішов у танець. Я схопив його за руку, але він випручався і сказав:
— Та облиш мене! Батько ти мені, чи що?
Я повернувся до готелю. Маера стояв на балконі й виглядав, чи приведу я його назад. Побачивши мене, він пішов з балкона й розлючений спустився вниз.
— Ну що ж, — сказав я, — зрештою він просто темний мексіканець, дикун.
— Еге ж, — мовив Маера. — А хто буде вбивати його биків, коли він наженеться на ріг?
— Мабуть, ми, — відказав я.
— Еге ж, ми, — сказав Маера. — Ми будемо вбивати биків за тих дикунів, і за тих п'яниць, і за тих вуличних танцюристів. Атож. Ми будемо вбивати їхніх биків. Ми, а хто ж би ще. Ми, ми, ми.
МІЙ СТАРИЙ
Згадуючи ті дні тепер, я думаю, що моєму старому зроду судилося бути товстуном, таким собі невеличким круглим товстунцем, яких чимало на світі; але він так і не набрав тіла, хіба що трохи обважнів наприкінці, та тоді це йому вже не вадило, бо він виступав тільки у перегонах з перешкодами й міг дозволити собі зайву вагу. Пригадую, як він натягав на два вовняні тільники прогумовану сорочку, а зверху ще грубий светр і примушував мене бігати разом з ним під гарячим ранковим сонцем. Приїжджав ото, було, з Туріна десь о четвертій ранку, трусився до іподрому в таксі й одразу ж — у тренувальну проїздку на котрійсь там конячині із стайні Раццо, а потім, коли все ще було вкрите росою і сонце тільки-но починало підбиватися на небі, я допомагав йому стягти чоботи, він узував легкі черевики, залазив в усі ті светри, і ми вирушали.
— Ну, синку, — казав він, переступаючи навшпиньки перед дверима жокейської роздягальні.— Гайда.
Ми раз чи два оббігали підтюпцем навколо поля, він попереду, рівно, в темпі, а тоді вибігали з воріт і пускалися однією з тих обсаджених деревами доріг, що ведуть від Сан-Сіро. На дорозі я випереджав його, бо бігав тоді дай боже, і, озираючись, бачив, як він легенько трюхикає слідом за мною, а коли трохи згодом озирався знову, він уже починав пітніти. А далі вже спливав потом, та все тюпав за мною, втупивши очі мені в спину, а коли я поглядав назад, він усміхався й питав: «Добре тече?» Коли мій старий усміхався, не можна було не всміхнутись у відповідь.
Отак ми бігли, все далі та далі, в напрямку гір, а тоді мій старий гукав до мене: «Гей, Джо!» — і, обернувшись, я бачив, що він уже сидить під деревом край дороги, обмотавши шию рушником, яким підперізувався перед пробіжкою.
Я повертав назад і сідав поруч нього, а він витягав з кишені мотузку й починав скакати через неї на самому осонні, і піт аж струменів у нього з обличчя, а він усе скакав у білій куряві, і мотузка все ляскала та ляскала — лясь, лясь, лясь, — а сонце дедалі припікало, та він налягав ще дужче, вистрибуючи туди-сюди на дорозі. Таки було на що подивитися, скажу я вам, коли мій старий скакав через мотузку. Він обертав її то швидко, то повільно, та ще й з усякими вивертами. А побачили б ви, як, було, дивилися на нас тамтешні селюки, чвалаючи дорогою до міста обік своїх возів, запряжених великими білими волами. Дивилися так, наче мій старий був несповна розуму. А він розкручував мотузку таким шаленим обертом, що вони прикипали до місця й витріщали очі, а потім гейкали на волів, тицяли їх пужалном і рушали далі.
Коли я сидів там і дивився, як він вправляється під гарячим сонцем, то дуже його любив. Він був такий кумедний, і так старався, і кінчав справжнім вихором, аж з обличчя в нього хлющало, а тоді чіпляв мотузку на сук, обгортав шию рушником та светром і сідав біля мене, прихилившись до дерева.
— Ну й пекельна ж це штука, Джо, отак зганяти зайвину, — казав він і, відхилившись назад та заплющивши очі, глибоко дихав. — Тепер це не те, що замолоду.
Потім, ще не встигши охолонути, вставав, і ми пускалися бігцем назад до іподрому. В такий от спосіб він зганяв зайву вагу. Вона йому весь час дошкуляла. Більшості жокеїв досить було поїздити верхи, і вони зганяли скільки хотіли. За одну проїздку жокей втрачає близько кілограма, а мій старий неначе пересох і не міг скинути своїх зайвих кілограмів без усього того бігання та скакання.
Пригадую, якось у Сан-Сіро один італійчик, Реголі, що був жокеєм у Бузоні, йшов через загін до буфету випити чогось прохолодного; він щойно зважився і йшов собі, ляскаючи хлистиком по чоботях, і мій старий щойно зважився і вийшов із сідлом під пахвою, червоний, стомлений і наче завеликий для свого жокейського костюма, а тоді спинився, втупивши очі в Реголі, що стояв біля відкритого буфету, анітрохи не спітнілий і зовсім юний на вигляд, і я спитав: «Що таке, тату?» — бо