Твори в 4-х томах. Том 1 - Ернест Міллер Хемінгуей

Він поглянув нагору. Джордж з'їжджав, приклякнувши на лижах, напоготові повернути телемарком: одна нога зігнута й виставлена вперед, друга позаду; палиці в його руках звисали, наче тендітні лапки якоїсь комахи, й, чіпляючись за нерівну поверхню, збивали грудочки снігу; ось він пригнувся, рвучко викинув одну ногу вперед, а другу назад і, відхилившися всім тілом убік, виписав прегарну розгонисту дугу праворуч, яку підкреслили блискучі кінці палиць, і все на мить потонуло в хмарі білої куряви.

— Я побоявся повертати христіанією, — сказав Джордж. — Надто глибокий сніг. А ти повернув чудово.

— 3 моєю ногою телемарком не можна, мовив Нік.

Він притиснув лижею верхню дротину огорожі, і Джордж переїхав на той бік. Нік подався за ним униз до дороги. Розмірено працюючи зігнутими в колінах ногами, вони попростували дорогою і незабаром увійшли в сосновий ліс. Дорога стала слизька, крижаниста, вкрита рудими й зеленкувато-жовтими плямами, — нею возили з лісу дерево. Лижники вибралися на узбіччя, на смугу невторованого снігу. Дорога збігла до струмка, а тоді круто пішла вгору схилом пагорба. За деревами показався довгий обшарпаний будинок з низькими острішшями. Віддалік він здавався суспіль брудно-жовтим. Ближче було видно, що віконні рами пофарбовано зеленим. У багатьох місцях фарба облупилася. Нік палицею розчепив замки й скинув лижі.

— Тут краще нести їх на собі,— мовив він.

Він поп'явся вгору тією крутою дорогою, несучи на плечі лижі й із силою вганяючи підбиті цвяхами підбори черевиків в обмерзлий сніг. Позаду себе він чув віддих Джорджа й стукіт його підборів. Вони приставили лижі до стіни готелю, обтрусили один одному штани, потупали ногами, збиваючи сніг з черевиків, і зайшли.

Усередині було зовсім сутінно. В кутку блищала велика кахляна груба. Стеля була низька. Попід стінами стояли прості дерев'яні лави, а перед ними — темні, поплямовані вином столи. Біля самої груби, присунувши до себе по склянці каламутного молодого вина, сиділи двоє швейцарців з люльками.

Хлопці скинули куртки й сіли під стіною з другого боку груби. Голос, що співав у сусідній кімнаті, замовк, звідти вийшла дівчина в голубому фартусі й спитала, що вони питимуть.

— Пляшку сіонського, — сказав Нік. — Ти не проти, Джордже?

— Та чого, — відповів Джордж. — Ти ж краще знаєшся на винах. А мені будь-яке смакує.

Дівчина пішла.

— Усе-таки ніщо не зрівняється з лижами, правда? — мовив Нік. — Як ото воно, коли ти тільки-тільки пішов на довгий спуск.

— Еге ж, — озвався Джордж. — Така розкіш, що й слів немає.

Дівчина принесла вино, і вони довго морочилися з корком. Нарешті Нік витяг його. Дівчина пішла, і вони почули, як вона заспівала в сусідній кімнаті щось по-німецькому.

— Трохи корка все-таки накришилось, але це нічого, — сказав Нік.

Цікаво, чи нема в них якогось печива.

— А спитаймо.

Дівчина вийшла до них, і Нік помітив, що під фартухом у неї випинається живіт. «Як же я цього зразу не побачив, коли вона підійшла», — подумав він.

— Що це ви співали? — запитав він її.

— То з опери, з німецької опери. — Заходити в дальшу розмову на цю тему вона не бажала. — Якщо хочете, можу подати яблучний рулет.

— Не дуже вона привітна, еге ж? — зауважив Джордж.

— Та звісно. Вона ж нас не знає, то, може, подумала, що ми хочемо поглузувати з її співу. Певно, вона з тих місць, де говорять по-німецькому, і їй ніяково, що вона тут, та ще й вагітна, хоч і незаміжня, отож і соромиться.

— Звідки ти знаєш, що вона незаміжня?

— Обручки ж нема. Та й взагалі тут жодна не виходить заміж, поки їй не натопчуть живота.

Двері відчинились, і в морозяній парі, гупаючи чобітьми, увійшов гурт лісорубів. Подавальниця принесла їм три літри молодого вина, і вони, поскидавши шапки, всілися за два столи, — хто плечима до стіни, хто ліктями на стіл, — і мовчки закурили. Запряжені в дерев'яні сани коні чекали надворі, й звідти час від часу долинав різкий брязкіт балабончиків, коли коні шарпали головами.

Джордж і Нік почували себе чудово. Вони любили один одного. І знали, що їх ще чекає спільна дорога назад.

— Коли тобі повертатися до навчання? — спитав Нік.

— Сьогодні ввечері,— відказав Джордж. — Я маю встигнути на поїзд із Монтре, той, що о десятій сорок.

— Шкода, що не можеш затриматись, а то б подалися завтра на Дан-дю-Ліс.

— Треба вчитися, — сказав Джордж. — Ех, Ніку, а добре було б повештатися разом! Узяти лижі, заїхати поїздом кудись, де добрий сніг, і йти собі, спиняючись у готелях, через увесь Оберланд, тоді через Вале й Енгадін, і взяти з собою в рюкзаки тільки інструмент та ще по запасному светру й піжамі, і начхати на ту бісову науку й на все на світі.

— Еге ж, і пройти отак через увесь Шварцвальд. От де чудові місця!

— Це там ти рибалив минулого літа?

— Так.

Вони з'їли рулет і допили вино. Джордж прихилився до стіни й заплющив очі.

— Вино завжди діє на мене так, — мовив він.

— Тобі недобре? — спитав Нік.

— Та ні. Добре, але якось дивно.

— А, знаю, — сказавг Нік.

— Атож, — сказав Джордж.

— Може, вип'ємо ще пляшку? — спитав Нік.

— Ні, з мене годі,— відказав Джордж.

Вони ще трохи посиділи: Нік — спершись ліктями на стіл, Джордж — прихилившись до стіни.

— Гелен чекає дитини? — спитав Джордж, і собі нахилившись до столу.

— Так.

— Коли?

— Десь наприкінці літа.

— Ти радий?

— Так. Тепер радий.

— Ви повернетесь у Штати?

— Мабуть, що так.

— Ти хочеш?

— Ні.

— А Гелен?

— Ні

Джордж помовчав. Він дивився на порожню пляшку й порожні склянки.

— Паскудно, еге? — спитав він.

— Та ні, чого ж, — відказав Нік.

— Чому ні?

— Не знаю, — сказав Нік.

— А на лижах там ходитимеш? — спитав Джордж.

— Не знаю, — відповів Нік.

— Гори там не ті,— сказав Джордж.

— Не ті,— погодився Нік. — Надто скелясті. І лісу забагато, та ще й далеко вони.

— Еге ж, — мовив Джордж, — як ото в Каліфорнії.

— Так, — підтвердив Нік, — і там, і скрізь, де я побував.

— Еге ж, — мовив Джордж, — скрізь не те.

Швейцарці підвелися, заплатили й пішли.

— От би нам бути швейцарцями, — сказав Джордж.

— У них у всіх воло, — сказав Нік.

— Я не вірю, — сказав Джордж.

— Та і я не вірю, — сказав Нік.

Вони засміялися.

— Мабуть, ніколи вже не походити нам разом на лижах, Ніку, — мовив Джордж.

— Е ні, не можна так, — відказав Нік. — Тоді взагалі все ні до чого.

— Ну, то ще походимо, — сказав