Навколо світу за вісімдесят днів - Жюль Верн

вир перехожих: процесії бонз, що монотонно б’ють у тамбурини, якуніни — митні або поліцейські офіцери в гострих лакованих капелюхах, із двома шаблями за поясом; солдати, одягнені в синій з білими смугами бавовняний однострій і озброєні пістонними рушницями; охоронці мікадо в шовкових камзолах і кольчугах та безліч інших військових різних рангів, бо в Японії професію солдата поважають так само, як нею нехтують у Китаї. Усюди — ченці, що збирають милостиню, прочани в довгому вбранні і просто перехожі — низькорослі, з прямим, чорним, як воронове крило, волоссям, великоголові, вузькогруді й тонконогі; вони мають обличчя всіх відтінків від темно-мідного до матово-білого, проте вони ніколи не бувають жовтими, як у китайців, від яких японці істотно відрізняються своєю зовнішністю. Серед візків, паланкінів, рикш коротенькими крочками дріботіли жінки, маленькі ніжки яких були взуті в солом’яні сандалії, полотняні туфлі або вишукані дерев’яні черевики; більшість жінок не вирізнялися красою, очі в них були підведені, груди стягнуті, а зуби за тодішньою модою начорнені, зате всі вони не без елегантності носили національні костюми «кімоно» — щось подібне до халата, перехопленого широким шовковим шарфом, кінці якого були зав’язані позаду чудернацьким бантом; так що костюм сучасних паризьких модниць запозичений, радше за все, в японок.

Паспарту кілька годин походжав серед цієї строкатої юрби, витріщався на цікаві товари крамниць і базарів, де продавалося безліч усіляких брязкалець, золотих і срібних японських виробів, бачив він і їдальні, прикрашені різнобарвними прапорцями й стрічками, куди він не мав можливості зайти; траплялися йому і чайні будиночки, де відвідувачі чашками п’ють теплу запашну воду з «саке» — напоєм, одержаним у результаті бродіння рису; на його шляху були й курильні, де курять тонкий тютюн, а не опіум, якого майже не знають у Японії.

Затим Паспарту опинився в полі, серед великих рисових плантацій. Там цвіли чудові камелії, що росли не на кущах, а на деревах і дарували свої останні осінні пахощі; обгороджені бамбуком стояли яблуні, вишні, сливи; місцеві жителі розводять ці плодові дерева головним чином заради їхніх квітів, а не заради плодів, і за допомогою маняк[20] і тріскачок захищають їх від зграй горобців, ворон, голубів та інших ненажерливих птахів. На величних кедрах жили величезні орли; у листі кожної плакучої верби гніздилися чаплі, що журно стояли на одній нозі; усюди були ворони, качки, яструби, дикі гуси і багато журавлів, яких японці величають «панами» і вважають символом щастя й довголіття.

Тиняючись полем, Паспарту надибав у траві кілька фіалок.

— От і добре, — сказав він, — вони замінять мені вечерю.

Та понюхавши квіти, він переконався, що вони вже не пахнуть.

«Не щастить!» — подумав він.

Правда, парубок, залишаючи «Карнатик», завбачливо наївся під час сніданку, але після дня ходьби його шлунок геть спорожнів. Він устиг зауважити, що у м’ясних крамницях зовсім немає свинини, козлятини й баранини, а позаяк він знав, що забій рогатої худоби, призначеної винятково для польових робіт, вважається в Японії святотатством, то вирішив, що м’ясо там їдять украй рідко. Він не помилився; та за браком яловичини він залюбки погодився б на добрячий шмат кабана чи лося, зголосився б і на куріпку чи перепілку — словом, не відмовився б од будь-якої живності або риби, якими зазвичай харчуються японці, додаючи до них трохи рису. Однак йому довелося змиритися з необхідністю забути про їжу принаймні до завтрашнього дня.

Настала ніч. Паспарту повернувся в тубільну частину міста; він вештався вулицями, обвішаними різнобарвними ліхтариками, озираючись на фіглярів і мандрівних астрологів, які збирають юрби довкола своїх підзорних труб. Потому він знову побачив рейд, освітлений вогнями рибальських човнів, з яких ловили рибу, приманюючи її світлом палаючих смолоскипів.

Та зрештою вулиці спорожніли. На зміну натовпові з’явилися якуніни — вартові. Одягнені в чудові костюми й оточені юрбою солдатів, вони скидалися на послів, і Паспарту, щоразу бачачи блискучого патруля, жартома повторював:

— Ну от, ще один японський посол вирушає до Європи!

Розділ двадцять третій,

у якому ніс Паспарту страшенно видовжується

Наступного ранку виснажений і голодний Паспарту вирішив, що треба будь-що поїсти, і що скоріше, то краще. Правда, була змога продати свого годинника, але він радше помер би з голоду, ніж погодився на це. Тепер або ніколи славному парубкові випадала нагода використати свій не вельми мелодійний, зате потужний голос, яким наділила його природа.

Він знав кілька французьких і англійських пісеньок і вирішив спробувати заспівати їх. «Японці — напевно аматори музики, адже в них усе відбувається під звуки цимбал, там-тамів і барабанів, і вони не можуть не оцінити талант європейського віртуоза», — гадав Паспарту.

Та чи не зарано влаштовувати концерт? Певно, розбуджені зрання слухачі не захочуть відплатити співакові монетками із зображенням мікадо.

Паспарту вирішив почекати кілька годин; дорогою він раптом подумав, що занадто добре одягнений для мандрівного співака, і замислив обміняти свій одяг на якийсь мотлох, більш підхожий для його нового образу. До того ж в результаті такого обміну в нього має лишитися певна сума грошей, яку він одразу ж використає на вгамування свого апетиту.

Вирішено. Зостається тільки виконати задумане. Після тривалих пошуків Паспарту натрапив на місцевого лахмітника, з яким і поділився своїми ідеями. Європейський костюм сподобався лахмітникові, і незабаром Паспарту вийшов від нього в поношеному японському вбранні, а на голові в нього красувався збитий набакир вилинялий від часу тюрбан. Зате в його кишені дзвеніло кілька срібних монеток.

«Гаразд, — думав він, — уявімо, що сьогодні карнавал».

Першим клопотом «японізованого» Паспарту було увійти у скромний на вигляд чайний будиночок, де він із жадібністю наліг на шматок якоїсь дичини і рис.

«Тепер, — подумав він, як слід заправившись, — треба бути розважливішим. Я вже не маю змоги перемінити це ганчір’я на щось ще більш японське. Отже слід придумати, як найшвидше поїхати з Країни Світанкового Сонця, про яку в мене назавжди залишиться дуже прикрий спогад!»

Паспарту вирішив розшукати пароплави, що відпливають до Америки. Він розраховував запропонувати свої послуги як кухаря або стюарда, не вимагаючи за це нічого, крім харчування й безплатного проїзду. Діставшись до Сан-Франциско, він точно знайде спосіб виплутатися з халепи. Зараз найважливіше — подолати чотири тисячі сімсот миль Тихого океану, що відокремлюють Японію від Нового Світу.

Паспарту був не з тих людей, що довго роздумують, і попростував у порт. Однак у міру наближення до доків, його проект, досі такий простий, дедалі більше видавався йому нездійсненним. З якого доброго дива на американському пароплаві знадобиться кухар чи стюард і яку довіру може