Кава з кардамоном - Іоанна Ягелло

— Ну ж бо, не сумуй, — укотре намагався переконати її Адріан, коли вони знову сиділи в машині. — Я розумію, що ти розчарована, але нічого тут не поробиш. Я живу за таким принципом: існує десять відсотків справ, на які ти можеш вплинути, і саме ними треба займатися. Решта вирішується сама.

— Лише десять процентів? Ти що, жартуєш?

— Аж ніяк.

— А я гадала, що все навпаки.

— Через те ти так і сердишся. Коли зрозумієш, на скільки ситуацій ти не маєш жодного впливу, то деякі речі сприйматимеш по-іншому. Глянь на хмари: що б ти не робила, вони собі пливтимуть…

— Хмари — це хмари, а моє життя — то зовсім інша річ.

— Мені теж колись так здавалося. Але відтоді я змінив думку.

Адріан посмутнішав. Запустив двигуна, бризнув антифризом на шибку, увімкнув «двірники», а тоді рушили в дорогу. Довго їхали мовчки.

— Тепер ти якийсь сумний, — зауважила Лінка.

Хлопець глянув на неї якось так… Лінці знову здалося, що це не звичайний погляд, що за ним криється щось більше. Простягнув до неї руку, проте швидко відсмикнув і знову поклав на кермо.

— Що ти робиш на канікулах? — запитав він перегодом.

— Нічого. А що робити? А ти?

— Їду на пленер. Знаєш що? Там ще набирають групу… Може, ти теж поїдеш?

— Аякже! Уявляю, як мама чи Адам мені це дозволяють. Крім того, я ж не малюю.

— Там є група фотографів. Запитай, може батьки не заперечуватимуть.

— Мабуть, це дуже дорого?

— Якраз ні. Цього року через кризу навпаки неймовірно дешево. По-перше, це в Ядвісині біля Варшави, отже, недалеко. По-друге, ночуватимемо в школі, отже, проживання коштуватиме копійки.

— Спробую поговорити з мамою.

Лінка воліла не тішити себе надіями. Вони точно не погодяться. Зараз почнеться: з ким, куди, і що грошей немає. Раптом задзеленчала мобілка. Бабуся Стефа!

— Алло, бабусю! — сказала Лінка, сподіваючись, що зараз усе з’ясується. Натомість пролунав якийсь тріск, а тоді в слухавці почувся крижаний бабусин голос:

— Припини лізти в ці справи. Не втручайся в це. Перестань нишпорити й дошукуватися, бо тоді справді станеться щось жахливе. Послухайся моєї поради.

І роз’єдналася. Лінка наче прикипіла до сидіння. Не могла й слова видушити.

— Що сталося, ти так зблідла?

Лінка переказала Адріанові почуте. Той лише головою похитав.

— Подумай, чи справді ти настільки хочеш довідатися, що трапилося. Бо результатами пошуків ти можеш бути приголомшена.

Спершу дівчина сиділа нерухомо, а тоді підвела голову.

— Ти ж не думаєш, що я це так залишу? Немає ради, раз козі смерть. Я знаю, що в історії моєї родини є якісь похмурі таємниці. Але хочу про все дізнатися.

Адріан посміхнувся.

— Іншого я від тебе й не сподівався. Я розумію, що ти не поступишся. Що ж, постараюся тобі допомогти, якщо, звісно, ти не проти.

ЛЮТИЙ

Ряди немовлят у маленьких пластмасових чарунках, насуплені личка, ротики, роззявлені для крику. Такі схожі одне на одне, об'єднані спільним прагненням життя, як сестри й брати, а водночас усі різні й неповторні. У цій палаті вирує від різних проявів життя: від крику або його спроби, від нетерплячого борсання міцними ніжками, глибокого дихання, здорового серцебиття…

У палаті поруч, де темно, знаходяться інкубатори, а в них — діти, яким не зовсім пощастило. Дехто просто зарано народився, та попри це вони такі самі досконалі, як і ті, що лежать у світлій палаті поруч. Для них це перехідний період, як чистилище, після якого настане гарне життя в кімнатці з рожевими стінами. Життя інших ніколи рожевим не буде. Принаймні зараз невідомо, якого воно буде кольору. Якщо буде…

До котрої із цих палат зайде сумна жінка, яка прямує, точніше кажучи, плентається коридором, повільно човгаючи босими ступнями в капцях? Якраз її настрій ні про що не свідчить, бо скільки тут роззявлених ротиків, стільки й історій про материнство, щасливе або й ні, історій, які лише починаються в цьому пологовому відділенні. Постать у лікарняній сорочці зупиняється біля світлої палати, та за хвильку знову рушає вперед, продовжуючи свою нелегку мандрівку.

Отже, це ще не кінець.

Сумна жінка не вийде звідси за два чи три дні з рожевим згорточком у тремтячих руках. Чи навчиться вона любити свою дитину крізь плутанину трубок, пластмасову шибку, коли до немовляти можна ледь торкнутися? Чи матиме таку нагоду? Жінка вагається, увійти до тихої кімнати, чи не варто? Якби повернула голову, було б помітно, що вона плаче. Але не повертає. Заходить досередини.

I

Лінка тремтіла у своєму пуховику. Знову було мінус п’ятнадцять, а вони вже фотографували понад дві години. Сьогоднішнім завданням була композиція. Ніхто достеменно не знав, що воно таке, і чого від них очікують, але мабуть, саме про це і йшлося. Учасники пленеру вже встигли звикнути до того, що від першого дня в їхній упевненості, наче вони справді вміють робити фотографії, постійно сумніваються. Керівники, Марек і Патриція, які не лише виглядали, як старшокласники, але й дозволяли звертатися до них на ім’я, могли похвалитися такими величезними знаннями й досвідом, що Лінка відчувала, як її щодня позбавляють ілюзій, розвінчуючи чергові стереотипи й хибні уявлення, набуті невідомо коли й де.

Півтора десятка фотографів-початківців кружляло тепер навколо старої школи, роблячи знімки тріснутих шибок, облущеного тиньку, сірої дороги, яка бігла до містечка, дерев, що перетинали небо. Ідеї швидко вигасали. Лінка й досі не могла повірити, що мама відпустила її на пленер. Подумала, чи не доклалася до цього бабуся Стефа, яка однозначно наказала їй триматися подалі від родинних таємниць. Забезпечивши онуку заняттям на цілих два тижні, вона могла сподіватися, що в цей час Лінка не буде «нишпорити й дошукуватися». Так чи сяк, хтось-таки переконав маму.

Від клацання в неї геть задубіли пальці. Лінка відчувала, що ступні в чоботях перетворюються на крижини. На щастя, групі наказали повернутися до старої школи, де всі посідали з лептопами, перекидаючи до них щойно зроблені фотографії.

— Тепер друкуємо по два знімки, чорно-білі, і вішаємо на стіні, — наказала Патриція.

Коли вже довкола висіли в кого кращі, у кого гірші композиції, керівничка почала їх обходити й коментувати. Так зазвичай відбувалися їхні заняття, і нинішня критика аж ніяк не була поблажливіша, ніж раніше. Може, навіть дошкульніша. Здається, Патриція була не в настрої.

Підійшла до Лінчиних фотографій.

— Дерево крізь ажурний місток через річку. Повторюєшся.