Кава з кардамоном - Іоанна Ягелло
Лінка підвелася з ліжка з відчуттям морального похмілля й боса пішла на кухню, щоб нікого не розбудити, передусім Фікуса, який міг вимагати ранкової прогулянки. А Лінці аж ніяк не хотілося виходити так рано. Січневий ранок, темний і морозяний, точно не був для цього відповідним моментом. На кухні налила собі трохи води з фільтра. Повільно п’ючи, дівчина думала, що робити із цим усім, що вона заварила.
Лінка не була певна, чи о восьмій ранку в неділю годиться до когось іти. Мабуть, усе-таки ні. Та прочекавши три години, вона більше не мала сили терпіти. Ту відстань, яка ділила її й Адріана, вона зазвичай долала автобусом або машиною, та цього разу Лінка просто добігла до хлопця додому. За п’ять хвилин уже стояла під його будинком. Трохи лячно було набирати номер квартири на домофоні. А що, як Адріан узагалі не захоче з нею розмовляти?
Він стояв перед нею у фланелевій піжамі. Ґудзики були застебнуті нерівно, і кутик комірця задиркувато стирчав догори, тоді як другий звисав, наче вухо спанієля. Адріан намагався пригладити скуйовджене волосся, але це йому ніяк не вдавалося. Пасма стирчали навсібіч. Хлопець стояв перед нею босий і мовчав.
— Е-е-е… — почала Лінка. — Пробач, що прийшла так рано, але довше чекати я вже не могла. Я хочу попросити пробачення за все. І подякувати. І взагалі… Я не хотіла сказати нічого поганого, просто так якось по-дурному вийшло.
І глянула на нього. Адріан дивився просто на неї, незважаючи на піжаму й хаос на голові, його погляд був чистий, ясний і цілком притомний. Лінка почервоніла.
— Ми можемо спілкуватися, як раніше? — запитала вона.
Здавалося, Адріан був трохи розчарований, проте легенько посміхнувся й торкнувся її плеча.
— Звичайно. То що, їдемо до того Кракова?
— А ти й досі хочеш зі мною поїхати?
— Я ж тобі сказав, що завжди радо допоможу. Заходь, — запросив він її. — Можеш почекати у вітальні. Тато відсипається після чергування, а мама й досі в лікарні.
— Як вона почувається?
— Як після інфаркту. Поговоримо в машині. Дай мені кілька хвилин, — підморгнув до неї. — Не їхати ж мені отак?
VII
Вони знову мчали тим самим шосе. Десь на півдорозі Адріан почав розповідати про маму.
— Відколи я пригадую, вона постійно погано себе почувала. Завжди їй на все бракувало сил. Пам’ятаю, коли я був малим, то мріяв, щоб ми разом пішли на дитячий майданчик або до кіно. Але вона багато працювала, як і тато. А після роботи була втомлена. Зі мною ходила бабуся, але ж це не те саме. Потім мама втратила роботу. Це сталося п’ять років тому. Вона працювала у великій фірмі, у фінансовому відділі, мала досить відповідальну посаду. Втрата роботи її не зламала, навпаки!
— Вона змогла нарешті трохи відпочити?
— Так, але передусім мама була впевнена, що без проблем знайде нову роботу. Їй здавалося, що це питання кількох тижнів. Потім — кількох місяців. Але за кілька років до нас дійшло, що роботи для неї немає.
— Як це, адже в неї такий великий досвід…
— Так, вона була гарним спеціалістом у своїй галузі, багато часу витратила на підвищення кваліфікації, добре знає кілька мов. Але все було марно. У неї не було відповідних знайомств. А зараз без цього важко… Нам із батьком навіть здавалося, що вона із цим змирилася. Щоправда, стала якась дивна. Спала до полудня, перестала будь-що вдома робити й постійно казала, що погано почувається. А ми це легковажили… Навіть батько, хоч він і лікар.
— Твого тата, певне, страшенно мучить сумління.
— Навіть не уявляєш, як. Він весь час сидить біля неї. Майже нічого не їсть, схуд страшенно, дуже за неї непокоїться.
— Усе буде добре. Ти повинен у це вірити.
— Я й вірю. Дякую.
Під’їжджали до Кракова. Лінка відчувала хвилювання й водночас була дуже збуджена. Цікаво, чи вдасться їм знайти могилу, і як вона виглядає?
— Зараз ще досить рано, — Адріан глянув на годинника. — Підемо відразу на кладовище, чи спершу прогуляємося містом?
— Спершу обов’язок, потім розваги. Ходімо на кладовище.
Лінка досить добре пам’ятала, де була могила прабабусі й прадіда, бо туди вела доріжка, обабіч якої росли берізки. Недалечко лежав якийсь дядько, котрого вона не знала. Халіна пригадала, що бабуся завжди ставила на його могилі свічечку. Якщо десь і є могилка дитини, то напевне тут. Вони досить швидко знайшли потрібне місце, але ні в родинному склепі, ані десь поблизу жодної дитячої могили не було.
— Невже могло статися, що її не поховали? — запитала Лінка.
— Ні, адже вона прожила кілька днів, правда? Отже, мусить бути могилка.
Адріан вирішив перевірити записи у цвинтарних книгах. Шукали за прізвищем, спершу маминим по чоловікові, потім за дівочим, проте нічого не знайшли.
— А де живе твоя бабця?
— Почекай, адреса в моєму записнику, а він у машині.
— Добре, а я гляну на карту. Подивимося, чи немає поблизу якогось невеличкого парафіяльного цвинтаря, може, це там?
У машині Адріан довго вдивлявся в карту. Пізніше, покружлявши вузенькими вуличками, зупинився біля якогось маленького костела.
— Ходи, запитаємо в ксьондза.
Проте розпитував переважно Адріан, а тоді подався зі священиком до захристії.
— У костельних книгах такого прізвища немає. Можемо спробувати ще на кількох цвинтарях. Тут іще є один великий комунальний, подивимося там. Бо якщо це була парафія твоєї мами, дитину напевне не поховали на кладовищі, яке належить до іншого костела.
— Я вже й сама не знаю… Гаразд, поїхали.
Решта пошуків також виявилася безрезультатними. І тоді Адріан запропонував:
— Не хотів тобі казати раніше, бо розумів, що ти воліла би знайти могилу сама, але може, просто подзвони до бабусі й запитай у неї?
Лінка набрала номер бабці Стефи, але та, почувши запитання, несподівано роз’єдналася. А коли Лінка передзвонила, увімкнувся автовідповідач.
— Сподіваюся, що в неї просто розрядилася мобілка, — мовила Лінка, недовірливо похитавши головою. — Проте чомусь мені так не здається. Щось тут не так.
