Обмануті надії. Cпогади колишніх Юнаків протилетунської оборони - Сергій Шнерх

формах. Нам дісталися другий і третій яруси. Оресту і на другий тяжко було добиратися. Наш сусід з першого поверху бачив, як я йому кожний раз допомагаю вилізти на ліжко, і сам запропонував помінятися місцями. Як виявилося, у нього були сини такого ж віку, як ми, та він не знав, де вони. Почав нами опікуватися, заступався за нас, коли хтось хотів відібрати нам хліб. Раз на день виводили нас на подвір'я подихати свіжим повітрям. Час минав монотонно. Вже рідше викликали нас на допити. Питання ті ж. Одного разу я не видержав і почав виясняти у слідчого, як це так можна перейти лінію фронту, коли там в окопах люди і стріляють. Видно, я так щиро задав йому це питання, що він розгубився і забув сказати: «Здєсь я задаю вапроси!» А почав пояснювати, що переодягають у цивільне і т.д. Я трохи осмілів і далі кажу, якби мав цивільне вбрання, то чого би носив цю форму, через яку мене взяли в полон. Ще додав: «Дивіться! Я кажу правду, що був на летовищі, тільки там носять синю форму, а тут всі у загальнопіхотинській». Не знаю, як сказане було сприйняте, але мене не вдарили, а відпустили. Більше нас на допити не викликали. Єдине, що було непогано — три рази давали їсти. Час спливав, а ми не знали, що нас чекає далі. Ночі холоднішали, дахи уже біліли, часом літали білі «мухи».

Несподівано одного разу після обіду видали нам продукти на чотири доби. Це була якась крупа з ложкою соли і хліб. Вранці нас з речами вишикували в колону і повели на залізничну стацію, де посадили в товарні вагони. Сусід і тут нас опікав. Усі троє трималися разом, разом і спали. Це було добре, бо, по-перше, тепліше було спати, по-друге, сусід допомагав мені з Орестом, а по-третє, чулися з ним безпечніше. Він порадив, що як не буде можливости зварити крупу, то треба буде добре її пережувати зубами, розчинити в роті слиною і аж тоді ковтати. Раз на добу ми зупинялись у полі, далеко від стацій. Варити крупу переважно не вдавалося. Не було або води, або дров. Тому здебільшого користувалися порадою сусіда. Правда, Орест не міг таку крупу вживати через хворобу живота, тому їв свій і мій хліб. Минуло вже чотири доби, а харчів більше не давали. Кричали через вікно конвоям, що голодні. Через якийсь час поїзд зупинився і наказали старшому вагона взяти з собою людей за продуктами. І знову та сама крупа зі сіллю, і знову на чотири дні.

Їхали весь час північними теренами Німеччини, Польщі, далі Прибалтики, Білорусії, України. Багато часу пройшло. Ще не раз одержували такий самий сухий приділ. Довго стояли на роз'їздах або в полі, але з вагонів нас не випускали.

Стояла вже холодна зима. Падав сніг. Аж тут раптом поїзд зупинився, відкрилися двері, але конвою не було видно і ніхто не кричав: «Вилазь такую вашу… мать. За папитку пабєга — растрел. До канваіра нє падхадіть». Тиша… Хтось у нашому вагоні крикнув: «Братва, лєс нєдалєко, бєгом туда!» Ще якусь мить всі перебували в нерішучості, а потім люди повалили з вагонів, побігли у напрямку лісу, який нібито був і близько, але треба було бігти під гору по свіжовипаденому снігу. Наш сусід каже: «Хлопци нє ідітє. Ето — пастка». Але близькість волі взяла своє. Поки я зняв Ореста з вагона, пройшов певний час. І тут раптом почалося щось страшне. Звідкілясь з автоматів почали стріляти у людей. Слова не було чути. Посадити Ореста назад у вагон я не мав сили і можливости, тому потягнув його під вагон на протилежну сторону, де були поодинокі корчі. Сховатися не було де, тому туди ніхто не втікав. Пробігли два-три десятки метрів і провалилися в якусь яму. Я пробував вилізти, але не міг, бо вона була дуже глибокою. Вирішили там пересидіти. Гілки, які закривали її, впали на нас і, видно, добре зверху прикрили. Стрілянина не припинялась. Нам здавалося, що проминула ціла вічність. Раптом — тиша, чути лише поодинокі вистріли. Напевно, добивали ранених. Гучно ідуть в наш бік і чуємо, як говорять: «Здєсь не бєжалі, здєсь нєт лєса». Пройшли поруч нас і пішли далі. Через деякий час почули шипіння паровоза і ляскіт буферів. Ешелон рушив. Зі страху завмерли, не рухалися. Вже добре змерзли і нами почала трясти лихоманка з холоду та страху. Треба було вибиратися. Я згріб зверху гілки, старе листя, суху траву. Встав, а до краю ями витягненими руками навіть не дістаю. Порадились і почали ложками робити у стіні заглиблення, щоб встромити туди черевика. Знизу земля була не дуже замерзла, але під верхом завдала нам трохи мороки при праці. Врешті вийшло так, що можна було ще й ліктями опертись у заглибини. Мені вдалося вилізти наверх. Це була перша перемога. Орест подав наплечники. Залишилася найтяжча робота — витягнути друга. Скільки намагань не робили — все марно. Він не мав сили підтягнутися на руках. Я поліз назад у яму і почав підносити його знизу. Після декількох спроб він наполовину виліз із ями. Я підштовхував його за ноги. Нарешті — Орест наверху. Хоча був змучений цією «акцією порятунку», мені відносно швидко вдалося покинути яму, яка нас властиво спасла від розстрілу. Трохи відновивши сили, потихеньку відходили подалі від цього жахливого місця. Рухатися вздовж колії було дуже небезпечно. Необхідно було вибратися з заглиблення, де пролягало залізничне полотно. Піднімалися вгору, тримаючися за дерева та кущі. Почалася відкрита місцевість. Для нас це теж не було добре, але вибрали менше зло. Пішли полем до лісу, що виднівся вдалині.

Виявилося, наш поїзд зупинився на відгалуженні, яке відходило майже під прямим кутом від основної колії, де, звичайно, рух був інтенсивнішим: їздили пасажирські поїзди і дрезини з військовиками-охоронцями колії. На ту магістраль ми вийшли. До лісу було ще далеко. Від дрезин нас дещо прикривав берег, але з вікон пасажирського поїзда нас могли побачити. На щастя, встигли дійти до лісу швидше, ніж проїхав черговий поїзд. Лісом пересувалися тепер уже на захід — додому, це вже була Україна. Де ми були, не знаю і нині не можу визначити цю місцевість, хоча не раз старався. Скільки пройшли — теж невідомо. Спали під корчами в лісі, коли не