Притулок пророцтв - Деніел Кіз
Фатіма була вищою за свою полонянку, тож на вкорочення чадри пішла понад година. Вона перевірила сумку Рейвен, та не знайшла нічого небезпечнішого за пилочку для нігтів. Скрутила і сховала в неї підрізану чадру.
У папці, яку Фатіма забрала під час нападу на лікарню, знайшовся паспорт Рейвен. Вирізавши фото, вона через ісламську мережу фальшувальників документів у Афінах зробила для дівчини новий паспорт з перським іменем, залишивши тільки ініціали. Тепер Рейвен зватимуть Ріма Сораб, і з цими документами вона зможе пройти митний контроль спочатку на грецько-турецькому кордоні, а потім і в Іраку. Підроблений паспорт Фатіма поклала в сумочку Рейвен разом із чадрою.
Зі Стамбула вони вирушать до Ашрафу, де вона змусить дівчину прийняти іслам і витягне з неї послання Тедеску. Пощастить їй це зробити чи ні, та Рейвен, чи Нікі, чи ким би вона тоді не була, живою з Іраку не вибереться.
РОЗДІЛ 26
Тія проїхала повз автомайстерню, а тоді ще двічі об’їхала будівельний майданчик. Дуґан здивувався:
– Я гадав, ми їдемо оглядати конспіративну схованку. Навіщо ти намотуєш зайві кола?
– З міркувань безпеки. Тут чимало прихильників «Сімнадцятого листопада».
– То ось чому грецькій поліції знадобилося аж двадцять сім років, щоб когось із них упіймати.
– Мені не до вподоби нарікання.
Обережно. Не варто її дратувати.
– Пробач, Тіє, не хотів тебе образити. Просто я вже на межі.
Вона пирхнула.
– Я й не ображаюся. Просто ніяк не втямлю, чому ваші послали на польову роботу аналітика.
«З тієї ж причини, що жінку послали виконувати чоловічу роботу», – крутилося на язику в Дуґана, та подібна сексистська ремарка тільки викликала б нову сварку.
– Мабуть, тому, що мною найлегше пожертвувати, – відповів він натомість.
Тія зупинилася біля будинку, на першому поверсі якого була розташована крамниця вживаного одягу. У вікні висіла табличка: «Зачинено на обід і сієсту». Другий поверх із затуленими шторами нагадував квартиру.
– Ми чекатимемо їхнього приходу? – запитав Дуґан.
– Ні, заходимо.
– У тебе є ключі від крамниці?
– У мене є відмичка.
– Я вже схрестив пальці.
– Розгинай свої пальці, як були, бо вони можуть знадобитися тобі, щоб тиснути на гачок. Розділимося. Я відмикаю головний вхід, а ти йди до службового. Я тебе впущу.
Дуґан обійшов будинок. За кілька хвилин службові двері відчинилися. Він увійшов у крамницю і приєднався до Тії.
– Нікого, – сказав він.
Вона приклала палець до губ і показала на майданчик другого поверху. Сходами вона підіймалася першою.
Дякувати Богу, вони не скрипіли. Пахло застояною кавою. Жодного поруху.
Тія витягла ніж.
– Я попереду.
– Стривай, – відштовхнув її Дуґан.
– Що?
– Треба діяти обережно.
– Я завжди обер…
– Тсс-с-с! – Дуґан водив променем ліхтарика по дверях. Угорі, у щілині між одвірком і дверима, помітив сиву волосину. Опустив ліхтарик до порога. Ще одна волосина, точнісінько така ж.
Тія скорчила йому гримасу.
– Як для комп’ютерного щура ти з біса тямущий.
Дуґан висмикнув волосинки і акуратно поклав їх перед дверима.
– Нагадай, щоб я запхав їх на місце, коли виходитимемо.
– Сумніваюся, що ти забудеш. – Тія повільно прочинила скрипучі двері. Нікого. Вона сховала ніж.
– Стеж, щоб нічого не посунути. Не хочу, щоб вони дізналися, що ми тут були.
– Слухай, припини мене повчати. Я ж тобі не жовтодзьобий стажер.
– Пробач, Стоматологу.
– Пробачив. То як, мир?
Вона кивнула. Проте Дуґан добре знав: давні греки укладали мир тільки для того, щоб згодом його порушити.
У кухні вона торкнулася кавової чашки.
– Ще тепла. Здається, хтось із наших терористів був тут зовсім недавно.
З кухні вони перейшли до вітальні, де було повно газетних вирізок. Дуґан простяг руку, щоб взяти одну.
– Не чіпай!
Він відсмикнув руку, немов від гарячої плити.
– Ми вивчимо газети потім і подивимось, які статті вони вирізали.
Дуґан підійшов до книжкових полиць і почав уголос читати назви:
– «Тероризм і ЗМІ», «Червоні бригади і тероризм лівого крила в Італії», «“Хезболла” і політичне насилля в Лівані: майбутнє ісламського джихаду».
Дуґан показав на двері поряд зі сходами.
– Не завадило б перевірити підвал.
Він рушив першим і потягнувся до вимикача.
Тія відвела його руку.
– У ньому може бути вмонтований жучок.
– Ти ж не думаєш…
– Вони завжди були насторожі. Не варто ризикувати.
Освітлюючи дорогу ліхтариком, Дуґан спустився східцями на кам’яну підлогу. Тія йшла за ним. На одних дверях був намальований червоний прапор із жовтою зіркою в центрі. Усередині зірки червоними літерами було виведено: «17Л».
– По-моєму, це якраз те, що нам треба.
Він штовхнув двері і став як укопаний. Уздовж стіни аж до самої стелі здіймалися купи гвинтівок і ракет.
– Боже ж мій! Тільки поглянь на цей арсенал.
– Це багатство було вкрадено зі складу грецької армії.
Промінь її ліхтарика вихопив два відкриті металеві циліндричні контейнери, один з написом «нафтен»[29], другий – «пальмітин»[30].
– Ця сіро-біла речовина нагадує пральний порошок, а це якась густа рідина.
– Відійди! Не чіпай тих каністр!
Тія отетеріла.
– Чому?
– Після Другої світової американський хімічний корпус з нафтену і пальмітину виготовляв напалм[31]!
Тія не зводила з нього очей.
– Гадаєш, вони додали напалм у ту бомбу в Піреї?
– Можливо. Коли напалм потрапляє на шкіру, рани від нього не схожі на звичайні опіки. Речовина проникає дуже глибоко, а шкіра перетворюється на в’язку смолянисту магму.
– Як шкіра того покійника, яку здирав мій батько.
– А я купився і навіть не здогадувався, що той тип уже був мертвий, коли твій батько привіз його до штаб-квартири.
– Його товариші з «Сімнадцятого листопада» теж.
– І все-таки від тортур твого батька один з них помер.
– Іноді сама лише видимість не допомагає, – відповіла Тія. —Той співучий поет не розколовся. До речі, ти казав, що якийсь бузукіст відбив у тебе дружину. Може, то був він.
– Вухам своїм не вірю. Ти підтримуєш тортури?
– Ні.
Йому стало легше на душі.
– Удома нам ніколи б не дозволили робити такі речі.
– Ще б пак. Тому-то ваш уряд доручає допити із застосуванням насильства в таємних в’язницях, наприклад у Єгипті, Йорданії, Саудівській Аравії та…
– Греції?
– Тільки стосовно операції «Зуби дракона».
– І що далі? – поцікавився Дуґан.
– Їдьмо, оглянемо квартиру Алексі Кости.
– Ти знаєш адресу?
– Товстун сказав: на площі Екзархія.
– Біля нас?
