Жовтий Князь - Василь Барка

Мати лягла на печі. Попереду вона мала постіль на полу, невисоко піднятому над долівкою, між причілковою стіною і піччю: там, коли був маленький, тулився також Микола. Потім для нього поставили ліжко, при самому вікні. А цієї зими пересунули до печі, бо з вікна холодом несло; ліжко тут і зоставили, хоч власник покинув його.

Була жива бабуся - на печі спала. Менші діти коло неї: слухали казок, поки і заснули. Часом скаженіла хуртовина і, виючи, влітала в комин. А на печі так тепло від нагрітого зерна, що ним присипаний черінь. Бабуся оповідала про сіроманця і вкрадену королівну. Прикручена лампа або каганчик залишали примарний сутінок, в якому живо творилися події для настраханої уяви.

Нема бабусі. Зерно зникло; схолодніла піч; і темрява запанувала.

Лежить на печі мати з дітьми: горнуться до неї, вона ж, тримаючи їхні руки, ніяк не опритомніє, не вирветься від горя, що калічить серце. І вже змученість, дужча від нещастя, закрила їй повіки.

Наступний день відкрився сірий. У хаті хвороблива мовчанка; з кутів дихає холодна сирість, і малі кашляють, аж надриваються. Життя почало йти, ніби в тумані чи мряці. Очі недужі в кожного: з лихоманковою запаленістю.

Мирон Данилович робив труну і копав нову яму, поряд недавньої.

Винесли туди покійничка. Поставили труну на дно. Мати взяла в жменю землі і, ставши до краю, хоче кинути — впустити з пальців, але сама хилиться вниз, розсипавши темні грудочки. Впала б вона, якби Мирон Данилович не підхопив під руки. Довго ще не могла отямитись.

Уже свіжа могилка виросла в саду: видавалась жахливо чорного поруч бабусиної — під снігом ніби срібної.

До самого смерку пролежала мати недужою; ввечері підвелася з гострим поблиском в зіницях.

- Поїду з дітьми в місто: по хліб! - сказала чоловікові. -Хоч кусник знайдеться; бо всі поляжуть...

аібралася в дорогу швидко, та й брати нічого — тільки скупі карбованці на квитки, дещо з теплішого рамтя і торбинка, в якій, крім варених картоплин, були кусні малясни-ка. Сім’я пішла на станцію в післяобідній час. Спершу мати так спішила, що діти підбігали за нею; згодом, трішки заспокоєна, стишилася.

Потепліло. Хмари низькі по всьому небу, темні коло обрію, аж чорні, як вугіль, із синявістю. Там тоненька стрічка вечірнього огню, безконечно смутного і мов змореного, пролягла при землі; непомітно згасла.

Окремі постаті, кволо переставляючи ноги, рухалися в сутінку над дорогою.

Не було заметілі, і сім’я встигла до чергового потягу, що опівночі, а як спізниться, то перед світанком міг прибути в окружне місто.

— Не знаю, що з нами буде, — сказала, прощаючись із чоловіком, Дарія Олександрівна, — може, вижебраю для вих...

Закрила очі хусткою, не може говорити: з жалю до малих; а скріпившись духом, наказує чоловікові:

— Хати гляди! Якщо зайдуть і розвалять, де дінемось? Пропадем на снігу. А поки є куток...

Знов зупинилась, бачивши його в такій скорбі, як ніколи, і тоді зродилося передчуття — ніби повів з чорного поля прийшов до серця і сповістив розлуку, не зовсім близьку, але більшу, ніж сьогоднішня. Треба подужати болісний напад.

— їдемо, як човном на страшне море; думаю про одно: коли додому?

— Тільки обминіть облави — недарма чутка про них.

Вдарив дзвінок.

— Прощайтеся! - звеліла дітям Дарія Олександрівна.

Вони припали, скронями притулились до тата. Зворушився

він дуже: перший раз в житті — так! до глибин душі, що її страждання шарпнуло, мов буря — дерево, відриваючи від ґрунту.

Пішли рідні від нього в вагон і весь час оглядались, подаючи прощальні знаки долонею і хусточкою. Вітали наостанок з вікна, коли потяг відходив, аж поки зник він коло хмар, без-світних, як земля; темрява закрила його слід. Тоді пішов Мирон Данилович мимо станційного будинку — на дорогу. Двері прочинялись і чути було з репродуктора передачу: іржавий голос вигукував про велич вождя.

Сунуть кволі постаті від станції, освітлені електричними стяжинами, що з шибок простягайся в сутінок зими.

Бричка дожидає; мабуть, з начальства придержався в буфеті хтось, біля дорогої «стопочки».

Відходить повільно Катранник! — мов домівля його тут зосталась. Відчув, який покинутий він без рідних, сам-один, — непотрібний нікому і чужий, пробігуща тінь від хмари: нікому немає діла до нього. Порожній світ став і сирітський; тільки ж причаїлась люта сила, як на страшній сторінці з книги дитячих літ. Сирота вчився тоді в сільській трикласній школі. 1 так при-никав до малювання, що вчителька питала: «Звідки живі лінії тобі приходять, Катраннику?»

Він їх, мов нитки пісенні, вів олівцем на шорсткому папері: любив їх. А пропала думка про малярство - за недолею. Одного разу виобразив хижака в степу. Трава безліччю стеблинок поткалася густо, як туман. Крізь нього смугою, ледь помітною, означується тулуб звіра, манячіє охраста голова. Очі згострені кутиками і поставлені косо з напнутих щілин стежить, без жодного проблиску теплого, жорстокість, означена в вістрях двох блискучих клинців насерединах. Безмірно роз’ятрилась вона з жадоби крові: на жертву, що повинна підійти близько. Необачна! — обдурена сповидною безпекою серед непорушного процвітання, зближається до смерті в муках. Личина ворога, зло-вісно-жовта окриває, аби знепримітитись, травинами свій вигляд: яскравими, як свічки, в пахощах, що збуджують радість. Причаюється погубник під похил рослин і в повів відворотного вітру, ховаючи разючий пахкіт. Грозить, як втілення хижості безодні. Зготовлений до вхвату зубами в горло жертви. Лапи пружаться: перебити хребет жертви і внизати пазурі в м’ясо. Зубата машина для кривавого терзання, здібна гнати з буряною швидкістю. Приховується до секунди нападу... тоді — плижок і хряск! І, зойкнувши, сконає жива істота.

Ось тепер: скрізь падають люди; з рідної хати дві душі вхоплено.

В сумній самоті відходить Катранник від станції; враз бричка проторохкотіла мимо, несучи когось владущого: доконувати гибель.

Хмари видавались камінними, непровидними чорнотою, мов обгорілі — при самій сніжній скатерті, що блідно посвічувала крізь ніч. А здалеку, в мороці, мерехтіли рідкі огники села.

Прийшов додому Катранник і ліг. Як ліг, в такий сон запався, що відкрив очі пізно другого дня. Зразу ж пожував печива і

запив холодною водою, небагато