Хрест: постбіблійний детектив - Василь Андрійович Базів
Точно так само перетравлював отриману інформацію академік. Він відчув, як на задній план відступає його сильне інтелектуальне, оте академічне «я» і в ньому гору бере сентиментальний, слабкий, згорьований від життєвих потрясінь чоловік. Йому здалося, що він знову повернувся в десятилітній вік і що є єдина соломинка, за яку він може вхопитися, вибираючись із океану невимовних втрат, якими є втрати найрідніших людей у житті.
Трагедію єврейської нації, спричинену скаженим фюрером, протягом тривалих післявоєнних десятиліть гірко переживав кожен, хто належав до цієї нації. Із болем жили євреї, які дивом вижили, і ці страждання їхні не могли не викликати співчуття до них, співчуття та повагу.
Цукерман ще раз обвів поглядом усіх присутніх учасників дійства – двох живих і третю на портреті. Поволі встаючи, пішов у напрямі Паші. Коли людина сприймає бажане за дійсне, вона надто охоче спотворює цю дійсність. Веніамін обійняв Павла й розридався. Він плакав, як тоді, коли отой чолов’яга в кутку забирав від нього братика.
Він трусив Пашею, як своєю новою долею, що так раптово впала на нього чи то щастям, чи, може, новим лихом. Але він не став опиратися їй. Він змирився. Бо так от знайти брата – від цього було йому легко та приємно. І ця жага знайти була сильнішою, ніж пересторога не помилитися. Він повис на Пашиних плечах, повернувшись спиною до Семка. А Паша визирав з-поза нього. Дивився поза його очі на батька, що роззявив рота, мало не тріснувши від такого видива. А Паша спокійно посміхався. Чи насміхався. І підморгував старому.
«Я звільняю вас від такої химери, як совість» – вивільняючись від плаксивих обіймів новоявленого брата, Паша згадав цю крилату мудрість того, хто був прямо причетний до його проблем, що їх він ось щойно успішно вирішив. Так повчав Гітлер, який своїм маніакальним преслідуванням євреїв мало не поламав Паші кар’єру. Але Адольфа він не винуватив. Десь в антисталінській літературі, яка навалилася на збаламучені голови за Хрущова, він прочитав, що Гітлер Черчілля ненавидів, Рузвельта боявся, а Сталіну симпатизував. Уважаючи себе в глибині душі сталіністом, Паша так само не міг не симпатизувати фюреру.
Найбільше йому подобалося презирство обох вождів до того, перед ким плазують чи в кого шукають захисту сотні мільйонів простих смертних, – до Бога. Без цього не можна ставити собі високих цілей у житті. Якщо ти увіруєш у цю ахінею, а ще страшніше – справді боятимешся Бога, то де ти опинишся? Там, де був. Отут, у колгоспі, будеш бикам хвости крутити. Тому Паша свято оберігав їхній головний ідейний ритуал у райкомі. «Ти віриш у Бога?» – ключове запитання під час вступу до комсомолу. Прохідний бал у життя. Якщо так, то ти не віриш у торжество марксизму-ленінізму, тому ти не можеш бути в перших рядах будівників комунізму. Сиди в колгоспі і копирсайся у гною все своє нікчемне життя.
Острів став їхньою схованкою від світу зовнішнього, у якому насамперед жив її батько. Вона зрозуміла, що прізвище Феофанов, яке викликало страх уже півтора десятка літ, йому ні про що не говорить. А як він відреагує, цей молодий колонізований абориген, на те, що вона – дочка головного колонізатора? Рано чи пізно це стане відомо. І Світлана страшенно боялася, що може статися, бо цей острівець посеред гірської річки, що вирвалася в передгір’ї на волю з тісних скелястих лабетів бескидів, тепер більше важив для неї, ніж уся земна суша. Тут жило її кохання.
Вони зустрічалися майже щодня. В обідній час, як це заведено на селі, він ішов купатися до річки, з бурхливих вод якої виринала вона, його русалка. Вони віддавалися одне одному до крихти, без залишку. Перед ними постав новий сенс життя, у якому кожен із них уже не міг існувати окремо. Попередній розполовинений стан, коли вони розлучалися сьогодні, щоб знову зустрічатися завтра, був уже нестерпним. І знову приходило блаженство, коли дві половинки ставали єдиним цілим. Жадоба одне одного виносила їх на найвищу духовну захмарність, а фізична одність двох сердець опускала на солодке дно найпринаднішого з гріхів. У такій захопливій амплітуді вигойдувалася колиска їхнього кохання в цьому сповненому духмяності сухих трав і духу молодих тіл курені.
Він оволодівав нею знову і знову, і ця чоловіча міць досипала у пригорщу неземних солодощів ще й неповторний трунок фізичного сп’яніння. А її оголена впокореність висипала з дівочого подолу плоди невичерпних пестощів, на які здатна тільки та половина людського дуалізму, названа прекрасною.
Вони витворили в цьому безіменному кавалку буття, який невідомо кому належав – воді чи суші, свій світ, такий високий і далекий від того, що вирував довкруж брудними потоками, у яких хапалися за соломину життя збаламучені хибними ідеалами й дуплавими ідолами, безневинні у своїй нікчемній дріб’язковості люди. Він, тутешній український націоналіст і християнин, і вона, російська окупантка й атеїстка, були понад цими червоними позначками, були безпосередньо дітьми Божими, покликання яких – умножувати в цьому прекрасному планетарному раю його предвічний промисел.
Роком раніше у світі тому, який тепер вони полишили й від якого відмежувалися глибокими та стрімкими ровами річища, Андрій пізнав ту вершинну сутність життя, якою є для мужчини перша зустріч із жінкою. У туристичному таборі він впав в око загоновожатій. Там, у гірській улоговині, масова купеля теж була неодмінним атрибутом фізичного гарту. Вона була лише на кілька років старшою від зібраних тут дев’ятикласників, але на пляжі, де вже сама оголеність тіл зближує і провокує, вона виглядала королевою. Її рубенсівські форми були укладені рукою творця майстерно. Від неї віяло пахіттю тілесного нестримного магнетизму.
Вона запримітила, як цей русявий капітан футболістів, за якими ганялися табунами однокласниці, поглядає на неї, а відтак зовсім не по-дитячому не зводить очей. Тамара Петрівна – по батькові належало кликати вожату, майже як учительку – запросила якось його у свій намет. На відміну від учнів, вона жила тут сама. Туго зав’язала вхід до туристичного помешкання, відтак увімкнула ліхтарик, що ледь прорізував
