Мазепа - Богдан Сильвестрович Лепкий

Дубові віконниці на залізних завісах при вікнах, з малими, в олово оправленими шибками позамикано наглухо. В кімнаті темно було, неначе серед ночі.

І добре. Бо, дякуючи тому, Мотря не знала, що діялося иа майдані і в маштарці. Чула тільки стріл, але за останні часи так до стрілів привикли, що не гук, а тишина бентежила її.

Щолиш в тій тишині, лежачи безсильно на постелі, почувала всю велич свого горя. Була здана на ласку й неласку ворогів. Може, вже вирішено її долю. Може, за хвилину відчиняться двері й увійдуть кати.

Не бентежилася тієї гадки — деревіла. Пережила стільки, що тратила чуття. Що гіршого могло статися від того, що вже побачила? Очима тіла й душі... Жахливі картини пересувалися перед нею, забираючи з собою останки сил.

Тривала завішена між небом і землею, між життям і смертю, рвалися останні волосинки свідомості, терпли руки й ноги, переставало бити серце, ось-ось, і полетить стрімголов, як летіла колись на розгуканім коні, поки не зупинив його Чуйкевич.

Пощо? Чи не краще було згинути тоді, добровільно, в буйному розгуканню сил, у вихрі неусвідомлених бажань? І чи не краще було заснути при останніх звуках розбитої бандури, заснути і не збудитися більше. Не переживала б того, що опісля прийшло. Батько, мати, гетьман — і серце починало бити живіше, по тілі розливалося тепло. Невже ж завмираюче життя хоче ще раз майнути перед нею всіма привабами своїми, цілою величею своєї буйної краси? Хтось розвивав довгу-довгу, шовками вишивану стяжку, хтось веселку кидав їй під ноги, сипав жемчуг довкола, струшував пахуче квіття з батуринських садів, хтось і буйні крила причіпав їй до рамен... "Мотре, сонце моє!"

Нараз не білі, але чорні коні й чорний віз грюкотить по черепах людських. Скаче до очей червоне болото. Яке ж воно гидке! Який сопух розходиться млісний! Болото з тіла, з мозків на голові, на шпиці й на дзвони коліс. Не спинять возу, жене вперед.

Коням з ніздрів сиплеться полум'я. Від нього запалюються на полях збіжжа, по селах стріхи, скрізь червоні віхи, горять ліси, жаль Божої краси, жаль України?.. Все для царської потіхи...

Куди ви, куди, демони руїни? Криваві ваші сліди, криваві кидаєте тіні на життя... Прийде каяття, та вороття не буде!..

Хто ви, люди? Звідкіль?.. З півночі?.. Невже ж там живе така людська порода? Від рода та до рода озвірення народа, яка й кому з того вигода?.. Пощо вас тут? Жене вас кнут, щоб підбивати світ? По трупах батьків, на кривду вдів, на плач сиріт антихрист вас жене... Послухайте мене — верніться!

Не слухають, ні. Звірячий страх жене... Проклін їм, проклін, від Сяну по Дін — проклін!

Петро Павлович?.. Він?.. Ти Аполлон чи Арес списовладний? Породила тебе Волга, чи Дон, чи Вавилон маскарадний?..

Звідкіль ти гарний такий узявся серед тієї мерзотної гидоти? В кого ти вдався? Хто ти? Невже ж і тобі в отсій боротьбі антихриста з Христом приснився сон нез'ясований, херувимами мальований, серафимами золочений, а життям-буттям потолочений, і пошарпаний, поболочений, як сон, що приснився мені?

Невже ж там, у твоїй вітчині, лучаються теж люди, що мають серце, серце в груді, а не жовч і їдь, мозок в лобі, а не мідь, а в утробі не жадобу їжі й наживи, — ні! Який ти нещасливий?.. Такий, як я, сестра твоя в Христі, вечеровая зоря над пожарищем. Вітер свище, виють вовки, в балках хатки, опущені, сумні...

Подай же руку мені. Крізь провалля віків, крізь помсту і гнів помандруємо назустріч Христові, в країну нової обнови, далеку, далеку, далеку. Чому не відповідаєш?

Чого затис уста?

Гадаєш — жінка я пуста і пустословна?

Гадаєш — пісня я любовна, повна томлячої жаги, кохання без ваги?

Савська цариця? Марія Єгиптянка — Магдалина?

Киприди жриця, Содоми дитина? Кинута на українські лани?

Єлена з троянської війни?

Ах ні. Куди там, куди мені!

Я тільки Мотря, Кочубеєва донька. Знаєш? Того, що голову зрубали, бо забажав булави.

Не так він, як мати.

Не важко булаву до рук своїх дістати.

А важко донести щасливо до могили.

Глянь на тих, що досі її носили, і на того, що нині несе...

Де він? Де? Чому так забарився? Забув чи припізнився, чому вік не йде?

Грім землею трясе, повертаються вгору ріки, замкни, замкни повіки, бо з ума зійдеш, збожеволієш!

...Я Мотря, я тільки Мотря, Чуйкевича дружина, на леваді квітка синя, в винограднику китиця доспілого вина...

...Не пий, бо сон тобі присниться дивний. Я дивна, непритяменна...

Рідна мати не знала мене... Мати дитину жене у монастир. Круки злітаються на жир. Бачиш? Скільки їх! Круки — це гріх! Злітаються на жир і крячуть. В небі ангели плачуть, що сон, наш нез'ясований, херувимами мальований, серафимами золочений, лежить посеред шляхів. Мій сон згорів, але заграва триватиме віки... Та заграва — це слава...

Мотрині думки розліталися, як птахи, на всі сторони світа. Мотрі здавалося, що з ними розлітається й вона, руки тут, ноги там, голова розколюється, болить, аж до нестями.

Встати, насилу встати, доволіктися до кафлевої печі і розбити голову, як глиняну посуду. Пощо її?.. Не зведесь. У неї ні рук, ні ніг нема. Хіба ж це вона? Це не Мотря. Мотря була друга, Мотря — це була потуга, а тепер — неміч безсила, Мотря, як квіт, котрий підкосила судьби невблаганна коса. Де ділась сила і краса, де ділись мрії і бажання, погасла зіронька остання, темрява і могила. Та не скінчився світ, з-над могили сонце встане, усміхнене, рум'яне, дихне жадобою життя, нові думки, нове чуття, і знов воскресну я. Мотря губилася в думках. Розпливалася в них, як річка в морі, як звук у просторі, як слід вірла у хмарах. Мотрі — нема.

Любов Федорівна сиділа біля постелі доньки й не знала, що їй робити. Пробувала всіх ліків, що мала у своїй домашній аптеці. — не помагали. Лікаря кликати не сміла. Він був біля Кенігзена. Світлійший пркказав, щоб Кенігзен жив, поки його не переслухають і не покарають. Лікар