Тарасові шляхи - Оксана Дмитрівна Іваненко

закінчував сімейний портрет. Француз був просто в захваті від творів Тропініна, розсипався в похвалах, дякував за втіху... Тропінін, як завжди, скромний, помовчував собі, а пан бундючився і пишався ще дужче. Ну от. Залишили француза обідати. Разом з лакеями, в лакейському мундирі — встиг переодягтися, — заходить до їдальні і Тропінін. І уявіть собі пасаж! Експансивний француз схоплюється з місця, тисне руку «панові художнику» і садовить коло себе на вільний стілець. Де йому, французові, розібратися в наших страшних кріпацьких порядках! Пан мусив проковтнути це. Але все-таки після того звільнив Тропініна від обов'язків стояти з серветкою під час обіду. Терпляча людина Тропінін — він зносив усе, та все ж таки і пан його-був не з гірших панів. Під натиском усіх: Академії, «Товариства заохочення художників», він нарешті подарував йому «вольную».

А от талановитий художник Мясникові «Санкт-Петербурзьке товариство заохочення художників» навіть запропонувало гроші за нього, а пан, відчувши, що той кріпак — справжній мигець, відмовився, і Мясников застрелився.

А блискучий Поляков? Він мусив їздити на зап'ятках карети своєї пані тоді, як його картини висіли в багатьох вітальнях петербурзьких кращих домів. Спився бідолаха, пустився берега. І хто дорікне йому за не?

- Але чому все-таки вийшла постанова не приймати кріпаків до Академії? Адже закінчивши Академію, одержавши золоту чи срібну медаль, вони ж могли не повертатися до свого пана? — спитав Сошенко.

- У тому й справа, друзі мої, що пани доводили їх до останніх днів в Академії, інколи і до Італії посилали, а от перед самим закінченням забирали; і люди, вже інтелігентні, вкусивши, так би мовити, плодів вищої культури, з розвиненим смаком і тонкими потребами, поверталися в стан лакеїв, простих малярів, їх знову могли карати різками, з них знущалися, з ними поводилися «чого моя ліва нога хоче», і випадки самогубства все збільшувалися, а в актах писали: «покончил с собою от имеемой в нём задумчивости».

От Академія і винесла цю сувору постанову.

- Значить, справа з моїм протеже безнадійна?—спитав зажурено Сошенко.

- Ніколи не слід втрачати надії, молодий мій друже,— сказав Венеціанов. — Не треба кидати юнака, треба підтримати, треба підучити, а тимчасом щось знайдемо. - І додав: - Таланти на дорозі не валяються, їх треба плекати, їм треба допомагати.

- Що ж робити? Якби ви знали, як хочеться допомогти йому! — гаряче заговорив Мокрицький. - Іван просто в захопленні від нього.

- Що він тепер робить, цей ваш талант? — спитав Венеціанов.

- Зараз артіль Ширяєва оздоблює після ремонту Великий театр. Тарас у цій артілі чи не основна людина щодо роботи. Він робить малюнки для плафонів і різних прикрас. Він у них найкращий рисувальник, і хазяїн ним дорожить.

- Ширяєв? Я знаю трохи про нього. Ділова, але крута людина. Знаєте що, друзі, ми все-таки почнемо наш наступ! Іван Максимович мусить познайомитися з хазяїном— Ширяєвим, схилити його поки що на деякі пільги щодо хлопця. Ну. хай відпускає по неділях, хай відпускає у вільні вечори на лекції, а ви познайомте його з вашим милим земляком, головою товариства заохочення художників — Григоровичем. Це хороша людина, він, може, дасть дозвіл відвідувати класи товариства, що в будинку Костюриної. Познайомте ще з одним вашим земляком — Євгеном Павловичем Гребінкою, учителем кадетського корпусу, літератором. Давайте хлопцеві книжки, поведіть на виставки, одним слопом, підтримайте. А там побачимо, що далі треба робити. Великого Карла зацікавимо. Згода?

- Згода! Ще й яка згода! Яка ви чудова людина! - не могли втриматися молоді люди.

- Тату! Мама просить тебе і гостей вечеряти, — пролунав тоненький голосок за дверима.

- Ач кози! —засміявся старик. — Почули вже, що тут старики прийшли. Справді, ходімте і за чаєм ще обміркуємо нашу змову.

ВОДА КАМІНЬ ТОЧИТЬ

Крізь стукіт і гуркіт молотків проривається якась чудесна мелодія, але раптом уривається, і скрипки починають знову і знову. Все очарування зникає.

- Репетирують, — пояснює робітник, який узявся провести Сошенка. — І вони поспішають, і ми. Уже скоро відкриття театру, а ще багато роботи.

Іван Максимович обережно пробирається по фойє крізь гори стружок, дощок, крізь риштовання, якими ще вимережані стіни, і потирає очі від вапняного пороху, що носиться в повітрі.

Постаті малярів під круглою стелею зали здаються зовсім крихітними.

«Важко тут буде розшукати Тараса», думає Сошенко.

Він давно вже не бачив свого підопічного. Тарас повідомив, що тепер буде дуже зайнятий. Ширяєв узяв великий підряд на малярні та скляні роботи у Великому театрі, де щойно відбувся ремонт — переробили сцену, зробили арки, підняли стіни. На малярні і скляні роботи була оголошена «об'ява на торги». Ширяєв був у цій роботі дуже зацікавлений. Тарасові ніколи було й дихнути, так завалив його роботою хазяїн. Коли ж до дирекції театрів надійшли два проекти—академіка Медічі і живописця — майстра Ши-ряєва, прийняли проект Ширяєва. Тарасові навіть і на думку не спадало, яку роль відіграли його малюнки. Він був задоволений з того, що робота в нього цікавіша, ніж фарбування парканів, і він може хоч трохи виявити свою мистецьку вдачу.

Зараз ще закінчували ліпні прикраси, розмальовування плафонів, арок, а репетиції вже йшли повним ходом.

Театр мав відкритися цього року новою оперою ще мало відомого широким колам молодого композитора Михайла Глінки «Іван Сусанін».

Сошенко побачив і самого композитора — невеличкого, з трохи одутлуватим блідим обличчям і чорним чубчиком над чолом. Він ставав навшпиньки, наче для того, щоб здаватися вищим, і щось доводив своїм співробітникам.

«О, Жуковський Василь Андрійович і граф Вієльгорський тут», помітив Сошенко. Він їх уже бачив не раз в гостях у Карла Павловича і був з ними знайомий.

Граф Михайло Вієльгорський, високий,