Тарасові шляхи - Оксана Дмитрівна Іваненко
- Я пам'ятаю. Я сам думав. Що можна зробити для нього? —загорівся Аполлон. Такі вже юнацькі щирі серця - вони запалюються швидко всім хорошим. — Знаєш що: треба піти до нашого Венеціанова. Старий — надзвичайна людина. Такої доброти, такого чулого серця слід пошукати. Ходімо до старого! У нього для кожного знайдеться порада. Я завжди з великою охотою ходжу до нього. У нього так затишно...
- У нього такі милі дочки... — в тон йому додав Сошенко.
- Ну, ти... — почервонів Аполлон, бо це було не безпідставно.
Друзі швидко одяглися й пішли до художника Венеціанова.
Олексій Гаврилович Венеціанов справді був людиною виключної доброти. Він ділився своїми знаннями, досвідом з кожним, хто тільки бажав. До нього завжди зверталися найбідніші учні, і він сам, зовсім не багатій, завжди допомагав чим міг, по-батьківськи тепло й доброзичливо. Часто і не чекаючи, що до нього звернуться, — він знав: на це не так легко наважитися бідній скромній людині, — він розпитував, розшукував учнів, які перебувають у злиднях, і інколи забирав їх просто до себе. У нього завжди в домі жило ше-стеро-семеро юнаків. Він був хорошим педагогом і мав навіть раніше свою художню школу в селі Софонкіно. Там деякий час учився і Аполлон Мокрицький.
Перший з художників Олексій Гаврилович почав говорити про потребу національного живопису, нагадував про патріотичний обов'язок художників перед своєю батьківщиною.
Він перший почав брати за тематику для своїх картин побутові сцени з селянського життя, портрети селян. «Акулька з дійницею», «Терешко з сокирою», «Баба з козубком грибів», «Захарка на жнивах» — от що побачили на його картинах. Яке це все було далеке від Діан, Венер, Аполлонів та інших античних сюжетів!
Картини Венеціанова, прості й безпосередні, дихали поезією рідної природи, і, хоча ще було багато ідеалізованого, академічного в зображенні і селян, і їхнього побуту, це був великий крок вперед у розвитку російського реалістичного живопису.
В затишному простому кабінеті Венеціанова радо вітали всіх, і не тільки товариші художники, а й молодь почували себе там, як у близьких, гостинних родичів.
Сошенко окинув оком знайомий манекен у селянському російському вбранні, столик з пензлями, робоче, так би мовити, приладдя хазяїна, і сів з Аполлоном на канапу за круглим столиком. У сусідній кімнаті почулися дівочі голоси, швидкі кроки, тупіт.
- Тільки умова, — попередив товариша більш статечний Сошенко. — Спочатку справа, поговоримо із старим, порадимося, а тоді вже будь ласка.
- А що? Я нічого, — заперечив Мокрицький. — Ми не для того йшли.
Невисокий, з поголеним сухорлявим обличчям старик у темнозеленому довгому сюртуці, з шовковою хусткою на шиї, вийшов до молодих людей.
Це й був Венеціанов.
- Ми до вас у важливій справі, — вирішив одразу ж повідомити Мокрицький, вітаючися, щоб і старик не запідозрив його в чомусь іншому. — Ми прийшли до вас порадитися. Але це все розпочав Іван Максимович, він вам і розкаже докладно.
Молоді люди не помилилися. Венеціанов слухав Сошенка уважно, і в його добрих, по-старечому вже вицвілих очах було непідробне співчуття і сум.
- Він кріпак? Що поробиш! — вимовив він. — Коли ми вже позбудемося цього жахливого лиха, що ганьбить усіх нас! Скільки талантів гине через цю кричущу несправедливість! Але все, що можна зробити, ми мусимо зробити. Ви кажете, у хлопця є здібності?
- І немалі, — переконливо мовив Сошенко. — Я певен, що після підготовки його прийняли б до Академії.
- Про це тепер не може бути й мови, — махнув безнадійно рукою Венеціанов. — Хіба ви не знаєте, що є вже давно постанова не приймати людей податкового стану, тобто кріпаків, в учні Академії?
- Ми знаємо, але чому така сувора постанова? Адже немало славетних художників російських вийшли саме з кріпаків,— заперечив Мокрицький. - Згадайте архітектора Вороніхіна, який будував Казанський собор.
- А Тропініна,— підхопив Сошенко, — хто з нас не захоплюється творами Тропініна! Його дуже любить наш Карл Павлович. Він подружився з ним у Москві. Тропінін написав портрет Карла Павловича на фоні Везувія. Та ви ж, напевне, самі добре знаєте Тропініна особисто.
- Так, добре знаю, і коли б ви знали, що це за чудесна людина — м'яка, лагідна, незважаючи на всі прикрості, які послала їй доля. Уявіть собі: відомий художник, творами якого по праву пишається наше мистецтво, він був звільнений з кріпацького стану, коли йому вже минав п'ятий десяток років. Напевне ви знаєте історію з французьким гостем його пана Моркова?
- Розкажіть, Олексію Гавриловичу, розкажіть, будь ласка, — в один голос попросили юнаки. Вони завжди любили слухати старика.
Тропінін був уже прекрасним художником, але в той же час, перебуваючи кріпаком пана Моркова, він служив йому за лакея і під час обідів і сніданків стояв за його стільцем із серветкою в руках.
- Яка ганьба!— прошепотів Мокрицький.
- До пана Моркова приїхав якийсь француз. Пан, пишаючися своїм добробутом, своєю любов'ю до мистецтва та «культури», повів показати і свого власного художника, який саме
