Прощавай, зброє. Старий і море. Оповідання - Ернест Міллер Хемінгуей
— Ти, ти.
— Ну звісно, що я. Ой, я так люблю тебе, а Валентіні чудово прооперує тобі ногу. Добре, що мені не доведеться цього бачити.
— Але вночі ти чергуватимеш.
— Еге ж. Тільки тобі до того буде байдуже.
— Постривай, побачиш.
— Ну ось, любий. Тепер ти чистенький і всередині, і зовні. А скажи, багатьох ти кохав у житті?
— Нікого я не кохав.
— Навіть і мене?
— Тебе — так.
— А насправді скількох?
— Ні одної.
— А з багатьма… як це кажуть?.. ну, сходився.
— Ні з одною.
— Ти кажеш неправду.
— Еге.
— Ну гаразд, нехай так. Ніколи не кажи мені правди. Я не хочу знати. А вони були гарненькі?
— Я ніколи не знався з жодною.
— Так, правильно. А дуже звабні?
— Сном-духом не відаю.
— Ти тільки мій. Це правда, і ти ніколи не належав іншим. А якщо й належав, мені однаково. Я їх не боюся. Тільки не розповідай мені про них. А як сходяться — коли жінка каже, скільки це коштує?
— Не знаю.
— Ну звісно, що ні. А вона каже, що кохає його? Про це мені скажи. Я хочу знати.
— Так. Коли він цього хоче.
— А він каже, що кохає її? Про це теж скажи. Мені важливо знати.
— Каже, коли хоче.
— Але ти ніколи не казав? Правда?
— Не казав.
— Справді ні? Скажи мені правду.
— Ні,— збрехав я.
— Ти не міг такого казати, — мовила вона. — Я знаю, що не міг. Ой, я так кохаю тебе, любий.
Сонце вже підбилося над дахами, і я бачив у його ясному промінні шпилі собору. Я був чистенький і всередині, й зовні і чекав лікаря Валентіні.
— То отак воно? — запитала Кетрін. — Вона каже все, що він забажає?
— Не завжди.
— А я казатиму завжди. Я казатиму все, що ти забажаєш, і робитиму все, що забажаєш, і тоді ти ніколи не захочеш іншої дівчини, правда ж? — Вона подивилася на мене з щасливим усміхом. — Робитиму що забажаєш, казатиму що забажаєш, і ти мене завжди кохатимеш, правда?
— Авжеж.
— А чого б ти хотів зараз, коли вже цілком готовий?
— Іди знов до мене.
— Гаразд, іду.
— Люба моя, люба, люба, — сказав я.
— Ось бачиш, — сказала вона. — Я роблю все, чого ти хочеш.
— Ти в мене така хороша.
— Боюся тільки, що не вмію ще як слід тобі догодити.
— Ти дуже хороша.
— Я хочу того, чого хочеш ти. Мене самої уже й нема зовсім. Тільки те, чого хочеш ти.
— Ти просто чудо.
— Тобі хороше зі мною? Правда ж, тобі хороше? Ти не хочеш інших дівчат, ні?
— Ні.
— От бачиш. Тобі хороше зі мною. Я роблю все, чого ти хочеш.
Розділ XVII
Коли я прийшов до тями після операції, то не мав такого відчуття, ніби мене зовсім не було. Нікуди ти не діваєшся. Тільки душить тебе. Не так, як ото при смерті, а просто задихаєшся від газу і врешті нічого вже не відчуваєш, а потім тобі однаково як з перепою, тільки коли починає вивертати, то йде сама жовч і після того анітрохи не легшає. В ногах ліжка я побачив торбини з піском. Вони лежали на якихось патрубках, що стриміли з гіпсу. Трохи згодом я побачив міс Гейдж, і вона запитала:
— Ну, як вам тепер?
— Краще, — сказав я.
— Те, що він зробив з вашим коліном, просто диво дивне.
— Довго тривала операція?
— Дві з половиною години.
— Я не молов якихось дурниць?
— Нічого ви не мололи. Мовчіть. Лежіть тихо
Мене нудило, і Кетрін казала правду. Хто чергував уночі, мені було байдужісінько.
Тепер у госпіталі було ще троє хворих: худющий хлопчина з Червоного Хреста, родом із Джорджії,— у нього була малярія; славний хлопчина, теж доволі худий, із Нью-Йорка — з малярією і жовтяницею; і третій — дуже милий хлопчина, що хотів узяти на спомин головку від комбінованого шрапнельно-фугасного снаряда й намагався викрутити з неї детонатор. Такими снарядами австрійці стріляли в горах, і коли снаряд розривався, то головка летіла далі й вибухала від удару об землю.
Госпітальні сестри уже полюбили Кетрін Барклі, бо вона ладна була перебрати на себе всі нічні чергування. З малярійними хворими клопоту вона мала небагато, а той хлопець, що викрутив снарядну головку, заприятелював з нами й ніколи не дзвонив уночі, хіба тільки з доконечної потреби; отож решту часу ми з нею були разом. Я кохав її, і вона кохала мене. Удень я відсиплявся, а коли ми не спали, то писали одне одному записки й передавали з Фергюсон. Вона була хороша дівчина, та Фергюсон. Я так нічого про неї і не дізнався, окрім того, що один її брат служив у п'ятдесят другій дивізії, а ще один воював у Месопотамії і що вона була дуже приязна до Кетрін Барклі.
— Ви прийдете до нас на весілля, Фергі? — запитав я її одного разу.
— Ви ніколи не одружитесь.
— Неодмінно одружимось.
— Ні.
— Чому ні?
— Пересваритеся ще перед тим.
— Ми ніколи не сваримося.
— Ще маєте час.
— Ми не посваримося.
— Тоді помрете. Пересваритесь або помрете. Так уже ведеться. Ніхто не одружується.
Я взяв її за руку.
— Не чіпайте мене, — сказала вона. — Зовсім я не плачу. Може, у вас обох і буде ще все гаразд. Але глядіть не втягніть її в біду. Якщо втягнете її в біду, я уб'ю вас.
— Та не втягну я її в біду.
— Глядіть мені. Дай боже, щоб усе у вас було гаразд. Вам добре разом.
— Нам чудово разом.
— Тож не сваріться і не втягніть її в біду.
— Не втягну.
— Ну глядіть, не забувайте. Я не хочу, щоб вона лишилася з дитям війни, як ото тепер кажуть.
— Хороша ви дівчина, Фергі.
— Неправда. Нема чого мене улещувати. Як ваша нога?
— Добре.
— А голова? — Вона торкнулася пальцями моєї потилиці. Я відчув щось ніби дотик до затерплої ноги.
— Голова мене ніколи не турбує.
— З такою гулею не штука було й з глузду зсунутися. То, кажете, вона вас не турбує?
— Ні.
— Тоді ви щасливчик. Записку написали? Я йду вниз.
— Ось візьміть, — сказав я.
— Ви б умовили її трохи відпочити від нічних чергувань. Вона надто стомлюється.
— Гаразд, спробую.
— Я хотіла раз підмінити її, але вона не згодилась. А інші й раді, що вона всі ночі чергує.
