Прощавай, зброє. Старий і море. Оповідання - Ернест Міллер Хемінгуей
— Оце ліва нога, — сказала вона, тоді поклала знімок назад у конверт. — А це права.
— Сховай їх, — сказав я, — і йди сюди.
— Не можу, — відказала вона. — Я принесла їх на хвилину, щоб ти подивився.
Вона пішла, а я зоставсь лежати. День був жаркий, і мене аж нудило від лежання. Я послав швейцара по газети, щоб купив усі, які будуть.
Перш ніж він повернувся, до палати зайшло троє лікарів. Я давно помітив, що лікарі, яким бракує медичного досвіду, мають схильність збиватися до гурту й шукати ради один в одного. Лікар, що нездатен належним чином вирізати вам апендикс, порекомендує вам свого колегу, який не зможе як слід видалити мигдалики. Ці троє були саме такі лікарі.
— Оце наш герой, — сказав наш госпітальний лікар, що мав делікатні манери.
— День добрий, — сказав високий і худий бородань. Третій лікар, що тримав у руках червоні конверти із знімками, не сказав нічого.
— Пов'язки знімемо? — запитав бородань.
— Авжеж. Сестро, зніміть, будь ласка, — мовив наш лікар до міс Гейдж.
Міс Гейдж розмотала бинти. Я подививсь униз на свої ноги. У польовому госпіталі вони мали вигляд не дуже свіжого сирого біфштекса по-гамбурзьки. Тепер рани взялися струпом, коліно набрякло й посиніло, а литка стухла, зате гною не було.
— Дуже чисте все, — сказав наш лікар. — Дуже чисте й у доброму стані.
— Гм, — сказав бородатий лікар.
Третій дивився через плече госпітального лікаря.
— Зробіть ласку, зігніть коліно, — сказав бородань.
— Не можу.
— Перевіримо рухливість суглоба? — запитав бородань. Крім трьох зірочок, він мав на рукаві ще смужку. Отже, був у чині капітана.
— Авжеж, — сказав наш лікар.
Вони вдвох узялися за мою праву ногу і обережно почали згинати її.
— Боляче, — сказав я.
— Так, так. Ще трохи, колего.
— Годі. Більше не згинається, — сказав я.
— Рухливість обмежена, — сказав бородатий капітан. Тоді випростався. — Дозвольте ще раз глянути на знімки, колего. — Третій лікар подав йому один знімок. — Ні. Ліву ногу, будь ласка.
— Та це ж і є ліва, колего.
— Ваша правда. Я дивився не з того боку. — Він повернув знімок. Другий знімок він роздивлявся довше. — Бачите, колего? — і показав на одне з чужорідних тіл, заокруглене й виразно видне проти світла.
Вони всі уважно роздивлялися знімок.
— Єдине, що я можу сказати, — обізвався зрештою бородатий капітан, — потрібен час. Місяців зо три, а може, й півроку.
— Так. Треба, щоб відновилася рідина в суглобі.
— Авжеж. На це потрібен час. Як на мене, то я не дозволив би собі розтяти таке коліно, поки уламок не інкапсулювався.
— Цілком згоден з вами, колего.
— Півроку на що? — запитав я.
— За півроку уламок інкапсулюється, і тоді можна буде безпечно оперувати коліно.
— Не вірю, — сказав я.
— Ви хочете зберегти ногу, юначе?
— Ні, — відказав я.
— Що?
— Я хочу, щоб її відрізали, — сказав я, — а натомість припасували гачок.
— Як вас розуміти? Який гачок?
— То він жартує, — сказав наш лікар і делікатно поплескав мене по плечу. — Він не хоче втратити ногу. Це дуже хоробрий юнак. Його представлено до срібної медалі за доблесть.
— Прийміть мої поздоровлення, — сказав бородатий капітан і потиснув мені руку. — Я можу сказати лише одне: щоб безпечно оперувати таке коліно, треба зачекати принаймні півроку. Ви, звісно, можете мати й іншу думку.
— Щиро вам вдячний, — сказав я. — Я високо ставлю вашу думку.
Капітан поглянув на годинник.
— Нам час іти, — сказав він. — Усього вам найкращого.
— Вам теж усього найкращого і велике спасибі, — сказав я. Тоді потиснув руку третьому лікареві: «Capitano Varini — Tenente Enry»[23],— і всі троє вийшли з палати.
— Міс Гейдж, — гукнув я. Вона зайшла. — Будь ласка, попросіть на хвилинку нашого лікаря.
Він повернувся, тримаючи в руках кашкет, і став біля ліжка.
— Ви хотіли бачити мене?
— Так. Я не можу півроку чекати операції. Бога ради, докторе, чи доводилось вам лежати в ліжку півроку?
— Ви не будете весь час лежати. Спершу треба прогрівати рани на сонці. А потім можна буде й ходити на милицях.
— Півроку на милицях, а вже тоді операція?
— Так найбезпечніше. Треба, щоб чужорідні тіла взялись оболонкою і відновилася рідина. Після того можна буде не ризикуючи розтяти коліно.
— То ви теж вважаєте, що мені треба так довго чекати?
— Так найбезпечніше.
— А хто цей капітан?
— Дуже тямущий міланський хірург.
— Він у чині капітана, правда ж?
— Так, але він дуже тямущий хірург.
— Я не хочу, щоб мені зіпсував ногу якийсь капітан. Коли б він був добрий лікар, то мав би майорський чин. Я знаю, чого варті капітани, докторе.
— Він справді дуже тямущий хірург, і його думка важить для мене більше, ніж будь-кого іншого з тих, що я знаю.
— А можна, щоб мене оглянув інший хірург?
— Ну звісно, коли хочете. Але сам я послухався б поради доктора Варелли.
— Ви можете запросити до мене іншого хірурга?
— Я запрошу Валентіні.
— А хто він?
— Хірург Головного госпіталю.
— Гаразд. Я вам дуже вдячний. Розумієте, докторе, я просто не можу лежати півроку.
— Ви й не лежали б. Спершу приймали б сонячні ванни. Потім почали б помалу вправлятися. А тоді вже вам зробили б операцію.
— Ні, я не можу чекати півроку.
Лікар делікатно погладив пальцями кашкет, що його тримав у руці, й усміхнувся.
— Ви так поспішаєте назад на фронт?
— А чом би й ні?
— Дуже похвально, — сказав він, — Ви такий благородний юнак. — Він нахилився й делікатно поцілував мене в чоло. — Я пошлю по Валентіні. Не турбуйтесь і не роз'ятрюйте себе. Будьте розумним хлопчиком.
— Вип'єте зі мною, докторе?
— Ні, дякую. Я взагалі не п'ю.
— По одній. — Я подзвонив швейцарові, щоб він приніс склянки.
— Ні-ні, дякую. Мене чекають.
— До побачення, — сказав я.
— До побачення.
Години за дві до палати зайшов доктор Валентіні. Рухався він дуже стрімко, і кінчики його вусів стирчали догори. Він був у чині майора, мав смагле обличчя і весь час сміявся.
— Як же це ви вскочили в таку халепу? — запитав він. — Ану дайте гляну на знімки. Так… Так… Ага, ось воно… З вигляду ви здорові, мов кінь. А хто ця гарненька дівчина? Ваша кохана? Так я й подумав. Ну чи не паскудство
