Світ не створений - Мирослав Лаюк
Іннине мистецтво було глибоко біографічним. Вона планувала об’їхати всі місця, пов’язані з її матір’ю. Іннине мистецтво було глибоко біографічним, а тому у фіналі вона очікувала чогось значно більшого, ніж просто полегшення через завершення твору. Вона чекала, що всі шляхи зійдуться.
— А що ти завтра робитимеш? — перебила довгу мовчанку Олександра. — Можемо зустрітися, поговорити більше про твій проект.
— Завтра приїжджає Сергій з фронту. Йому нарешті дали відпустку — і ми виїжджаємо з Києва. Мені для проекту треба відвідати бабу Надю, потім карпатську цілительку, яка лікувала мою маму від раку. Далі — Лисичанськ, де я народилася, і Прип’ять, де народилася мама.
— Важко уявити, що може вийти в підсумку. Інсталяція?
— Ще не знаю. Матеріал підкаже.
Добряче стемніло, але, на щастя, художниці зайшли в ті місця, де вже засвітилися ліхтарі. Густий ліс прорізали охайні доріжки. Удалині виднілася нещодавно збудована церква. Алеї все одно були безлюдними. Проглядався малозрозумілої форми постамент. Удалині, спершись на мінівен, кохалися хлопець і дівчина.
— Ти часом не маєш із собою пластиліну? — запитала Інна.
Цукрова гора (1918)
Зошит 8. Якісь ми заходили в якесь містечко. Якісь будинки якихось кольорів, якісь дерева, якісь вулиці, якісь дороги і якісь вивіски. Стовпи, розбурхані пташині гнізда, відзвуки, кольори, форми — якісь. Назустріч ішла весільна процесія. Хочеш зробити помаранчевий колір: додаєш до червоного жовтий, а потім бац — чорний. Хочеш посолити суп: трішки сиплеш, а потім бац — дві жмені. Хочеш сказати добре слово, а потім бац — кулаком у морду. Мене добряче загойдало, мов кавуна у човні, і вирвало сніданком просто в пухку конячу гриву. Санька наш зареготав, але я сказав, що вмажу йому. І Санька погнав уперед.
Про Аліну ніхто нічого не знав. І небо вночі мені виглядало підошвою чобота. Місяць — брудною мідною монетою найменшої вартості, що до підошви прилипла. Небо вдень мені було погано вимитою мискою. Сонце — гнилою розтоптаною абрикосою. Усе мені стало спаскудженим, недоречним, необов’язковим. Без неї ця подорож була тратою часу.
— Ти краще тримайся від усіх віддалік, — казав Артем, — ще позаражаєш нас тоском. А тоск — гірше від триперу.
Попереду — весільна процесія. Молодий і молода, ще геть діти, йшли так спокійно, наче взагалі не бачили нас. Наче ми були з легкого вітру — тіла, одяг, наші коні і їхні залізні підкови — з набору найлегших газів. Наче ми були видимими тільки собі й смоляному псові, який, захлинаючись, гавкав.
Весілля йшло просто на нас. І ми по центру дороги, і вони. Ми повільно наближалися одне до одного, хвиля на хвилю. І вже за десять метрів до їхніх байдужих облич я помітив колір очей нареченої. І коралові тюльпани, що падали на дорогу перед нею. Великі, схожі на гусячі яйця квіти з м’ясистими прутиками падали перед нею, падали. Очі нареченої мигдалеві.
— Агов, — крикнув мені Артем, — не спи.
Я отямився й побачив перед собою ціле село, всіх людей, тоді як моя група звернула на вулицю ліворуч від процесії. І тюльпани зникли — звідки восени тюльпани? Один я стояв на коні посеред дороги, і вся весільна процесія — стояла. Звернув убік, а весілля рушило далі, перекривши людським потоком нам шлях відходу. Ми проїхали ще кілька метрів і наткнулися на синагогу.
— Знаєш, ти правий, — сказав отаман.
— Хто із нас?
— Олексій єдиний тут правий.
— У чому?
І Артем завернув коня та помчав назад. Усі стояли на місці, а він забіг з конем у натовп і почав палити з нагана. Люди розбігалися в різні боки. Артем гарцював, реготав, як кретин. Одному старезному дідові кінь копитом заїхав у рот. Старий впав, випльовуючи жовті зуби. Ми під’їхали до куряви й вишикувалися, але ніхто не хотів приєднуватися до отамана.
Наречена зупинилася посеред вулиці. З двох боків — будинки й дерева, а також пил, небо й сонце. І вона стоїть, ніби нічого не сталося, прекрасна. Потім дівчина поправила вінок і спокійно пішла далі.
— Ну що, тепер по цукор? — сміявся Артем, поглядаючи на дівчину. Але рушив у бік цукрозаводу.
Нарешті я помітив, що на кожному будинку є віконниці — малинові, сині, земні — зачинені.
Зошит 9. З криками й свистами ми летіли на брудну споруду. Вона видавалася такою неорганічною в цім полі, що, якби серед отаманів були більші естети, вони після захоплення точно б знесли цю потвору. Зверху ж землі насипали й гречку посіяли — хай росте гречка, чудовий продукт! Як мисливські пси, що взяли слід, ми мчали до безборонної жертви, чуючи за собою ще сотні інших хортів. Поле тряслося, ми ставали полотнами художників, ми переходили з реалізму в романтизм, з романтизму в експресіонізм, з експресіонізму в супрематизм. Якщо зобразити нас у чорно-білих тонах, то це будуть лише плями, а потім чорнило розтечеться і ліквідує останні клаптики білого.
Біля брами вже стояли чоловіки — двоє, причому без зброї та без одягу, в самих довгих сорочках і чоботах. Уся ця наша тотальність, наша спорідненість зі стихією, наш запал, виходить, були ні до чого.
— Ісусе Христе! Яка нудьга! — гукнув Артем. — Які ж ви нудні!
— Це нам нудно, а їм штукарство, — казав Санька, злізаючи з коня.
— Страх смерті спонукає до творчості, — прорік наш отаман, визначний філософ першої половини ХХ століття, бісове поріддя.
Він говорив далі:
— Вибачте, але, при всій повазі, ми вас не будемо обшукувати. Одразу ведіть — де у вас тут гроші лежать? Чого вас так мало? Лиш не кажіть, що грошей небагато. Хочу купи, купи купезні грошей! І якщо їх не покажете, надрукуємо гроші з ваших шкір — повірте, у нас вийде.
Ми зайшли на заводське подвір’я. Тут не було робітників, тільки велетенська гора цукрового буряка, схожа на купу вугілля, якщо дивитися здалеку, а ближче — на купу дохлих щурів.
— Що, зародило цього року? — питав Артем в чоловіка з довгою сорочкою.
— Не дуже — посуха.
— Бач, як добре! Все одно більшість урожаю цього року зібрати б не встигли. Пожежа вже йде по всій Україні, по всій Росії й по всьому
