Софія - Олесь Ульяненко

дозволила себе поцілувати. На цьому вони вирішили відсвяткувати вечір їхнього знайомства і їхньої симпатії – в любов обидві принципово і прогресивно не вірили. У клубі вони зустріли Лялю – золотоволосу, маленьку, з точеними ніжками, круглими грудьми і велетенськими синіми очима. Ляля разом з ними нюхала кокс, а потім полизала кицьку у Жо, а Софії не дала – просто дуже втомилася, а може, перелякалася. Софія вискочила з клубу і подалася галайсвіта. Вона топила свою образу у задушливих подільських помиях, що ними просякло навіть повітря; вона бродила дном стічних канав, вигрібними ямами з тупими торчками, з щурами завбільшки з болонок; вона плакала і пережовувала злість, але не хотіла вертатися додому – у матері саме починався музикальний період, за яким ішов гастрономічний, з поглинанням йогуртів. Вона йшла – з виду янгол, а може, справді янгол: саме так вона думала… Загальмувало, викидаючи антрацитові бризки води, шикарне авто «шевроле», і вона побачила усміхнене обличчя Жозефіни. Софія не витримала, розплакалася й усміхнулася їй. І пішла назустріч…

Якийсь час вони намагалися жити разом. Їхнього захоплення вистачило на тиждень. Першою зрадила Софія, привела якогось недомірка. Жо почала приводити дівчат, чим дуже дратувала Софію. Доходило до бійки, хоча що в однієї, що в іншої сексуальна орієнтація була невизначеною, як і їхні думки. Для повного драйву вони часом крали: у маркетах, на ринку, у переходах, у бутиках. І на диво, не попадалися ні разу. Дівчата облюбували місце на Подолі, під самою пристанню, недалеко від Труханового мосту, і там ділилися своєю здобиччю і почуттями. Усе помалу входило у нормальну колію: кіно, книжки, кохання, тусня і зустрічі, незабутні зустрічі, від яких рвало дах і таке інше. Пару разів Софія заскакувала додому – вітчим пив, дубасив матір і вимагав невідомо чого. На Софію він реагував, але боявся – виходило так, що за плечима у неї стояло щось, ага, він так і показував пальчиками, наче акомпанував на фортепіано. Світлі прекрасні осінні дні. Вони не вірили у свою гомосексуальність, а грали, як могли: кожна чекала на того, хто прийде і витягне її із цього желатинового пекла. Напрочуд розумні дівчатка. Потім прийшов він – Саїд.

Саїда вони поділили. Нічого, ніяка хмара, ніякий розкол не пройшов між ними. Саїд прийшов не сам, а привів Лялю. Саїд – широкий у плечах, весь синій від тату, голомозий і засмаглий, не приховував своєї орієнтації, але швидше він трахав усе, що попадало йому під руку. Дві тюремні ходки зробили з нього наркомана, активного гомосексуаліста, навіть жінок, з якими знався, він порав через задній прохід або рот. Саїд їх учив філософії життя, а у перервах на євроремонтній кухні трахав у задницю Лялю, Софію і Жо. І все було б гаразд, але Ляля кохала убопівця Пашу. І через місяць УБОП упав на хату Жо. Саїд пішов дворами і дорогою потрапив під машину: з кулею у плечі, з поламаними ребрами він дістався до лісу. Там, з лисого пагорба, згори він побачив дивну бетоновану споруду. Інтуїція, інстинкт звіра підказали, що тут він зможе врятуватися, саме врятуватися, а не передихнути.

18

Отже, коло невмолимо замикалося. Лукаш про це не думав – воно висіло над ним, як те, що й оберігало його в роки молодості дорогами, коли він був простим хіпі, а не єдиним синком багатих батьків. Він встав із самого ранку, вірніше, рівно о п’ятій його підкинуло. Тоді стояла важка осінь. З важким мокрим листям, покритим снігом. Лукаш повільно підвівся східцями нагору. Там, де повинні знаходитися нефи, стирчали бюсти медичних світил. Зараз, коли він дивився на них, йому викручувало кишки, анус, мошонку і весь організм кудись просився – хто його знає куди. Він їм вірив усе ж таки. Принаймні, свого часу Лукаш зупинився, засунув до кишені халата руку, витягнув цукерку і з’їв її, смачно плямкаючи у глухі анфілади трупарні. Потім він піднявся на самий верх, уже не маючи того звичного спокою, що відчував кожного разу. З висоти він подивився на чорну землю. Перед очима щось мигтіло. І це відбувалося з ним уперше. Він подумав про сонм медичних світил, які б записали його у заправські маніяки, але власне сама належність до їхнього братства давала йому безбоязно, як і хворому, мандрувати краями чиєїсь свідомості. Від останньої думки його підкинуло. Лукаш зрозумів, що спокій втрачено. Прощавайте, древні козли. Нічого не буває таким вічним, як тимчасове, а ви народилися із впевненим поглядом у вічність, і життя вас вивернуло, як гнилі тельбухи, описані у дисертаціях. Він продовжує дивитися на важку сиру землю, на ліс, на листя, що ніяк не підійме вітер; він думає: «Рік тому я зустрів Надію». Він тоді, напевне, щасливим був, рік минув, а його продовжувало розпирати; це було на вечірці невропатологів, а її занесло туди невідомо що, напевне, жадоба пригод і щемкий сексуальний голод, а у нього – день ангела… Зараз він дивився на чорну важку землю. Це відбувалося вчора або сьогодні, коли він був щасливим після року зустрічі з Надією. Він побачив її зі спини, а коли вона обернулася, він стояв вражений, наче світ, земля, на котру він зараз дивився, похитнулася… А потім вона виникала, все яскравіше, зі світловим днем і тіпалася фобічним жахіттям уночі.

Сьогодні його повело вниз. Він стояв недовго, як раніше. «Блядь, – подумав він, – як важко нині назвати людину людиною, і чи, взагалі, існує таке розуміння, як людина, і хто його визначає, коли не Бог? Ми самі собі вигадуємо дурниці і називаємо це Промислом Божим?» Таке от пройшлося в його голові. І він не знав, не відав, бо ніколи особливо не вірив, наче стояв і хитро спостерігав за усім на бордюрі. А зараз виходило так, що він, наче комаха, яку накрили великою склянкою і поволі сунули туди, куди йому потрібно, а він туди аж ніяк