— адже й жарти повинні знати міру? Відповім: ми вже не надто сором’язливо замовчуємо потребу в людській прихильності. Говорячи про мистецтво, ми водночас поширюємо оманливе переконання, у якому й самі були виховані: мовляв, лише незначні речі не схожі до граблів, схованих у напівтемряві. Той, хто на них наступить, дістане в чоло, аж його огорне раптове просвітлення. Так само, буцімто, і з визначним твором: того, хто до нього візьметься, охопить негайний, хоча й несподіваний захват. Ця шляхетна брехня настільки розповсюджена, що коли через кілька років після описуваних тут подій я втікав від гестапо зі «спаленої» квартири, то залишив серед особистих речей зошит із віршами. І до жалю за втратою, що її зазнала національна культура, додавалося тверде переконання стосовно того естетичного удару, якого зазнають мої переслідувачі — ті з них, хто володіє польською. Згодом, помудрішавши, я знічувався при згадці про це, але тільки тому, що осягнув жахливу графоманію своїх сонетів і октав. Себто я до рум’янцю соромився їх кепського рівня, хоча й надалі не розумів, що рівень поезії у тій ситуації не мав жодного значення. Адже наш світ виглядав би інакше, якби можна було впливати на душі гестапівців нехай і геніальною поезією. Перемогти мистецтвом не можна нікого — ми захоплюємося ним, якщо погоджуємося бути захопленими. Ґомбрович уже звернув нашу увагу на те, що є елементом взаємного підбурювання, жонглювання фактами й торгівлі з молотка вексельними захватами, себто на шахрайство й колективну брехню. Однак існує щось вище від цього, а саме читацький талант. Лише дитина може сприймати «Попелюшку» як цнотливу казочку, але як же без вирафінування і Фройда побачитити в ній балет перверзії, розігруваний садистом для мазохістів? Питання про те, чи в цій казочці й насправді закамуфльована непристойність, сьогодні свідчить тільки про наївність того, хто запитує. За мить він без сумніву заявить, що детектив Роббе-Ґріллетовський з «Ґум» є партачем свого фаху, бо такий буквальний зміст твору, а нелогічність поведінки Гамлета зумовлена тим, що Шекспір використав надто багато суперечливих фрагментів із попередніх версій цієї драми. Замість відповіді сучасний теоретик тицьне пальцем у небо, на якому (якщо брати речі буквально) зірки перемішані, немов інгредієнти вінегрету. Одначе всі ми знаємо, що вони складаються в зодіакальні фігури богів, тварин і людей. Так само, читаючи твір, ми можемо ушляхетнити його або приректи на банальність самою лише постановкою на сцені нашого духу, підпорядкувати його такому тлу, якому ми воліємо його підпорядкувати. Це не випадкове тло, але система співвіднесення, у якій вигадливо покручений патик може виявитися давньояпонською стилізацією галузки, а пощерблений камінь — рельєфом, у якому втілений дух наших надламаних часів. Адже в тому ж самому місці можна кричати «облуда!», «беглуздя!» або навпаки «геніальний дисонанс!», «прірва, виявлена через вигадливе розлузання шкаралупи логічних зв’язків!» Звісно, не кожен дозволить собі довільно підпорядковувати твір цілком новому тлу. Тим займаються спеціалісти, які також часто не можуть розібратися, що й до чого, а звідси — суперечки, чвари, дискусії і все більший клопіт. Адже мистці свідомо продукують щораз загадковіші твори, намагаючись перетворити плоди своїх зусиль на семантичні калейдоскопи. Звісно, високочолі колегії й герусії[54] не надто прихильні до творчих починань гімназистів. Та оскільки нам уже знайомий механізм явищ, ми можемо принаймні на рівних з іншими дбати про зичливу прихильність до тих починань. І то не тільки у власному інтересі. Адже ми припускаємо, що в нетрях закурених бібліотек можна знайти чимало ще не відкритих Канетті й Музілів, чимало творів, які ніколи не постануть у всій своїй величі, якщо ми їм у вищезгаданий спосіб не допоможемо.
Але коли мені було дванадцять, я цього не знав. Скрупульозно занурившись у видачу високих повноважень, сам я залишався безіменний у тій мурашиній праці. Я зникав у створеному мною світі, не перебираючи міри, не допускаючи інфляції Паперів, і завдяки такій безмежній скромности примудрився поєднати сакральне й реалістичне. Сакральне, бо ж інстинктивно заповів, що на Початку було Посвідчення. Реалістичне, бо ті мої практики диктував сам Genius Temporis[55]. Хоча подеколи переді мною і майоріло Особисте Посвідчення над Посвідченнями, Найясніший Папір, важкий від воскових печаток-сонць, увесь у гірляндах різнобарвних шнурів, зачатий Summis Auspicis Хаосу, у якому параграфи й картотеки ще вільно вирують віддалік від Службової Драбини (та, що в іншому в контексті стала Драбиною на Небо). Та я відганяв від себе цю спокусу, ці святокрадські марення, цю жагу пожадливого втручання у Сутність, бо наче відчував марність цього замаху, приреченого на поразку згори. Затятий лише у дріб’язкових деталях, я губив під час служби то стос асигнацій на сто мішків грубого золотого піску, виданих на пред’явника (але виключно на такого, хто заразом подасть Повноваження П’ятого Ранґу), а то посвідчення Ката II Категорії, зішите срібним дротиком. Я поєднав на своїй стільниці Буття зі Службовим Обов’язком. Сховавшись за муром обкладинки підручника, я підносив мертву від природи й ялову бюрократичну працю до ранґу мистецтва. Я зринув на крилах посвідчень над сірою юдоллю і в свобідному леті єдиним розчерком пера й доторком коліщатка з будиків викликав із небуття неосяжні світи. А в результаті, у свої неповні тринадцять створив, схрестивши літературу з пластикою (адже для виготовлення документів необхідні обидві), новий мистецький напрямок — документизм, себто сакрально-бюрократичну творчість із подвійним метафізичним патроном — святим Петром і Поліцаєм в одній особі. Бо ж посвідчення насамперед існує для того, щоб його було кому пред’явити.
Безсумнівно, я не вірив у свою справу, адже я тільки бавився на уроках історії, географії і навіть — о ганьба! — польської... А все ж таки... Я ніколи й нікому не показував ані краєчка жодного з моїх паперів і зайшов у такий стан духу, що якби, припустімо, знайшов на вулиці виписаний на пред’явника дозвіл викопати скарб із-під Піскової гори, то, може, й очманів би з радощів — але не з подиву... Бо — мені дуже важко це висловити — усвідомлюючи, що я не продукую Правдивих паперів, я водночас відчував, що на них все ж таки падає якийсь відблиск Правди, що вони не є цілком і повністю безглуздими, хоча водночас такими і є — але тільки буквально. Адже я розумів, що ніхто не дасть за мої асигнації не тільки скрині з рубінами, але й ламаного гроша. Однак якби я не створював отих брязкітливих цінностей, то створював би якісь інші. Які? Цінності в собі — такі як собори Орвета й Сієни, які атеїст намагається
