Високий Замок - Станіслав Лем
«Емелен» вимагав негайного впровадження у сферу мого документаційного побутування, у якому я вже став непоганим спеціалістом. Він став поштовхом до словотворчої діяльности. Я незле вчився, тому ніхто не заглядав мені до портфеля, книжок і зошитів. І це добре, адже з них можна було витрусити безліч малесеньких уже заповнених книжечок, порожніх бланків, а також експериментальних зразків, які я (на жаль, намарно) намагався підсилити водяними знаками. Попри незліченні спроби, втілити цю жагу реалістичного елемента так і не вдалося.
Мушу зазначити, що хоча я й будував королівство документаційного всевладдя, останнє слово в моїй творчості не виступало. За слушною підказкою бюрократичної трансценденції, я не вірив у безконечні виміри і послуговувався системою «сантиметр-грам-секунда», себто докладно вказував у поважних одиницях міри й ваги, їцо належить видати пред’явникові даного документа. Щодо книжечок із бланками, то кожен із них мусив мати порядковий нумер, нумер серії, до якої належав, вірчі підписи й печатки, які надавали йому правомірности. Печатки я ставив насамкінець, аби не марнувати їх на паперах, зіпсутих через якнайменшу помилку чи вади в оформленні. Бланки, звісно, були по краю перфоровані, щоб їх і справді можна було вирвати з книжечки для пред’явлення. Після тривалих дослідів я навчився робити перфорацію за допомогою маленького зубчастого коліщатка від будиків, яке завжди носив у шкільному пеналі. Була там і добра батькова бритва для рівного витинання сторінок. Під час таких палітурних робіт я примудрився кілька разів порізати свій стіл, що якимось дивом зійшло мені з рук.
Може видатися дивним, що я не показував отих дозволів на посідання й розпорядження паками рубінів чи долями заморських королівств нікому з друзів. Адже для них це могло бути тільки жартом, тоді як для мене — справою надзвичайної ваги. Я підозрював, що вони готові мене висміяти, що було неприпустимо. Я несвідомо відчував оту змішану з острахом ніяковість художника перед людиною, яка вимагає нормальних, себто уречевлених, тлумачень мистецького твору: що це власне є і для чого воно призначене. Відповівши, що тільки для забави, я збрехав би, принаймні частково, бо йшлося про дещо більше. Про що? Не знаю й досі, та маю певні припущення. Сьогодні можна спостерігати загальне зниження лету мистецтва, зачепленого проказою бездуховности, скараного невідомими вироками на мізерність проминущих експериментів й одноденної моди. Ми, зокрема, відчуваємо це на тлі безсмертних шедеврів давнини, соборів Флоренції і Сієни, містерій давньокитайської драми, просяклих димом негритянських божків. Виходячи з виставки мистецтва кам’яного віку чи із Сикстинської каплиці, ми задаємо собі тривожне питання: що ж таке трапилося з духом, що він уже більше не здатен до водночас вивільняючих і поневолюючих концентрацій, які мають силу воістину природної довершености й сприймаються так само, як дерева, хмари, тіла тварин і людей, себто безапеляційно й остаточно. Ми переконуємося в тому, що мистець перестав бути провідником, кондуктором громових сил, які приходять іззовні, які він акумулює в собі, але які не породжує. Адже мистецтво вбиває свободу необмеженого вибору, заперечує умовність авторської позиції. Той, хто гадає, що можна у довільний спосіб написати книжку на будь-яку тему, не напише жодної великої. Той, хто усвідомив, що можна малювати, що і як йому заманеться, знайде в такій відкритій свободі могилу творчих потенцій.
Гляньмо на фотографії космонавтів, які виходять із космічного корабля в безмежний простір. Наскільки ж не надається людське тіло до безконечности, наскільки ж воно в ній безпорадне. Позбавлене рятівних обмежень і виправдовувального опертя землі, стін і стелі, воно кожним порухом виявляє свою беззмістовність. Космонавти невипадково набувають у невагомості положення плоду в материнському лоні: викрививши хребет, підігнувши коліна й притиснувши руки до боків. Невипадково страхувальна линва схожа до пуповини, з’єднаної з дитячим місцем. Пружними, скерованими, цілеспрямованими ми можемо бути лише в полоні ґравітації, лише у сфері її влади наше тіло віднаходить свій сенс і форму, промовляє кожним суглобом і нервом — досконало ужитковим, а тому прекрасним. Таке ж враження природньої доконечности, відчуття, що ми бачимо єдино можливе розв’язання проблеми, пробуджує в нас кожен великий мистецький твір. Господь Бог на картині Мікелянджело, з густою кучерявою бородою, у фалдистих шатах, із босими ногами, помережаними жилами, не виник із абстрактних роздумів мистця. Художник мусив коритися суворій літературі наказів, які беруть початок у Святому Письмі. На місці Мікелянджело сучасний мистець із душею розм’яклою від скептицизму — цього породження пізнання, щокроку зіштовхується з парадоксом, дилемою чи абсурдом там, де майстер Відродження не мав жодних сумнівів. Нігті на ногах Бога короткі. Якщо Бог цілком подібний до людини, то його нігті мусять рости. Оскільки це триває споконвіку, вони мусили б розростися в рогові вежі. Простягнувшись від босих пальців до всіх галактик, вони простромили б небо пагонами звивистої і покрученої рогівки. А може, так і треба малювати? Бо якщо визнати, що цей шлях облудний, постає проблема божественного педикюру. Нігті короткі або тому, що обтяті, або завдяки чуду — адже той, хто ладен зупиняти сонця, може стримати й ріст нігтів. Обидва висновки неприпустимі: перший відгонить перукарнею, другий — несмачною атеїстичною концепцією, й обидва нараз — блюзнірством. Нігті повинні бути короткі без жодних дослідів та аналізів.
Ми бачимо тут рятівне обмеження, що уможливлює появу великого мистецтва. Адже велике мистецтво відсікає відповідь на потенційно безконечний потік питань простим актом віри. Сувора дисципліна, нав’язана літургією, мусить, ясна річ, бути внутрішньою, стати добровільно вбраною вогненною власяницею душі, межею, яку визначає гаряче серце, а не яку стереже поліційний кордон. Безперечно, існують як містичні, так і поліційні обмеження, і якщо останні не створюють шедеврів, то тільки тому, що поліцай контролює інших, а не є натхненним функціонером власної творчости, який молиться службовим інструкціям. Тому заборона мусить походити згори, кордон — бути об’явленим і ревно сприйнятим палким серцем, яке не запитує про жодні рації та повноваження. Адже вони не підлягають сумніву, як не підлягає сумніву листя, зірки ані пісок під ногами. Віра мусить матеріалізуватися в повністю нееластичну й безсумнівну реальність, а дух допіру в такому підкріпленні
